Казки народів світу - Автор невідомий - Народні казки

І хлопець, щасливий з того, що врятувався, подавсь до міста. А вступивши в свій дім, упав на долівку, непритомний від голоду й спраги.

Мати кинулась приводити сина до тями і, принісши від сусідів трохи трояндової води, покропила йому обличчя. Бід тієї хвилини, як бідна вдова попрощалася з Аладдіном, вона не переставала плакати, коли хлопець, повернувшись, упав непритомний, вона мало не спричинилася. І вона кропила Аладдінові лице трояндовою водою й давала нюхати зілля, аж поки він отямився й мовив:

— Дай мені чогось попоїсти, матусю, бо я два дні не мав і рісочки в роті!

Мати поставила перед ним їжу, сказавши:

— Їж, синочку, а потім розповіси, де ти був і що з тобою приключилось.

І Аладдін сів до столу, а коли вдовольнився й відпочив, глянув на матір і сказав:

— О матінко, лежить на тобі велика провина! Адже ти віддала мене проклятущому чаклуну, який хотів звести мене зі світу! Я власними очима бачив смерть, яку він насилав на мене! А ми ж думали, що він справді мій дядько! Аби ти знала, який це злий жорстокий чаклун!

І Аладдін розповів матері все, що з ним трапилося відтоді, як розлучився з нею, й до того, як джин виніс його з підземелля.

І коли мати почула синову розповідь і дізналась, як повівся з ним магрібинець, то мовила:

— Синку, в ту мить, як я побачила магрібинця, серце мов відчуло щось лихе. В нього на обличчі написано, що він дурисвіт і чаклун, який губить людей своїми чарами! І я злякалась за тебе.

Аладдін дві ночі не спав, тож був дуже млявий і сонний. І він міцно заснув, а прокинувся аж наступного дня, коли сонце звернуло вже на полудень. Він попросив їсти, бо дуже зголоднів, але мати сказала:

— Гай-гай, синку, в мене немає нічого, бо все, що було, ти з’їв учора. Зараз піду на базар, продам прядиво й куплю на вторговані гроші їжі..

— Хай твоє прядиво лишається вдома, матінко, — відповів Аладдін. — Дай мені лампу, яку я приніс із собою. Віднесу я її на базар. За неї, мабуть, заплатять більше, ніж за прядиво.

Мати принесла лампу, але побачила, що вона брудна, і сказала:

— О синку, хіба ж ти продаси таку бруднющу лампу? її треба почистити. Зараз я візьмуся до цього. А тоді вже понесеш продавати.

І вона взяла жменю піску й почала терти ним лампу. Аж раптом перед нею став велетень-джин, страшний та грізний на вигляд, і промовив:

— Твій раб до твоїх послуг! Кажи, чого бажаєш! І я, і всі раби цієї лампи коримось тому, хто володів нею.

Коли Аладдінова мати побачила джина, її охопив жах, і язик у неї занімів, бо вона зроду не бачила таких велетнів, і вона впала на землю непритомна. Аладдін підскочив до матері, взяв з її рук лампу і сказав джинові:

— Я голодний! Принеси мені попоїсти, і хай ця їжа буде краща за все, що я їв досі!

Джин цю ж мить пропав з очей, а коли незабаром з’явився знову, то приніс столик із щирого срібла, а на тому столику стояло дванадцять тарілок з різними наїдками, два срібні келихи, два глеки з вином і хліб, біліший від снігу.

Джин поставив усе це перед Аладдіном і зник, а хлопець підвів матір, побризкав їй обличчя трояндовою водою і, коли вона прийшла до тями, сказав:

— О матінко, частуйся!

Побачивши перед собою срібний столик, бідна вдова здивувалась й спитала:

— Хто ж це прислав нам такі щедрі дарунки, сину? Видно, це цар дізнався про наші злидні й шле нам свій обід!

— Матінко, не час зараз гадки гадати, — відповів Аладдін. — Краще попоїмо, бо ми дуже голодні.

Тоді мати підійшла і сіла біля столика, і вони разом їли й пили, поки вдовольнились, і мати чудувалася, дивлячись на розкішні страви.

Коли вони помили після обіду руки, мати мовила:

— О синку, розкажи, куди дівся той джин після того, як я впала непритомна! Слава аллахові, що ми попоїли і ти вже не голодний!

І Аладдін розповів про все, і мати, вражена та приголомшена, сказала:

— О синку, то джини справді з’являються перед людьми?! Я ніколи їх не бачила! Мабуть, це той самий джин, який вивів тебе з підземелля, коли клятий магрібинець замкнув тебе там.

— Ні,— відповів Аладдін, — це не той джин, який вивів мене на землю. Цей джин іншої породи, бо той слугує персню, а цей — лампі, яку ти, чистячи, потерла.

Вислухавши його, мати мовила:

— Отже, той, кого я бачила, — раб лампи? Який же він гидкий та потворний! Я так перелякалась, що мало не померла! Благаю тебе, викинь геть і цю лампу, і перстень! Жах мене бере, синку, коли я дивлюся на цих джинів!

— Матінко, — відповів Аладдін, — твої слова для мене — наказ, але ні викупити, ні продати лампу та перстень ми не можемо! Ти тільки глянь, як допоміг нам раб лампи: ми помирали з голоду, а він приніс нам розкішний обід. Пригадай: коли клятий магрібинець опускав мене у підземелля, він наказав принести саму лише лампу — знав, яка від неї велика користь. Тож ми повинні берегти цю лампу й нікому її не показувати, бо вона дасть нам і хліб, і багатство. І персня я теж не можу позбутися, бо якби не він, ти б не побачила мене живим, матінко! Ні, я його не викину! Хтозна, які ще пригоди чигають на мене… Я не зніму його з пальця! А лампу сховаю кудись подалі, щоб вона не трапляла тобі на очі.

Вислухавши Аладдіна, мати сказала:

— Розумні твої слова, синку. Роби, як сам схочеш. Але я не торкнуся ні цього персня, ні лампи, бо не хочу більше бачити страшних джинів.

Наступного дня Аладдін і мати доїли те, що зосталося від принесеного джином обіду, і в них не лишилося ніякої їжі. Тоді Аладдін узяв одну з тарілок, що їх приніс джин, і пішов з нею на базар, але по дорозі зустрів лихого та жадібного гендляра-чужоземця. Аладдін дав йому тарілку, і гендляр одвів хлопця вбік, щоб ніхто їх не бачив, роздивився тарілку й побачив, що вона — із щирого срібла. Проте він не знав, чи знається Аладдін на таких речах, і спитав:

— Скажи, хлопче, скільки ти хочеш за