Будинок з привидами - Володимир Павлович Бєляєв
За рогом, за афішною будкою, починалася широка Житомирська вулиця. Десь на самому її кінці, за зеленню садів, уже на самій околиці міста, білів високий будинок радпартшколи. Петько повернув на Заріччя, а я пішов далі, до цього будинку.
ГЕРОЇ ПРИХОДЯТЬ З ЖИТТЯ
Незвичайна і щаслива доля випала трилогії «Стара фортеця» — головній книзі Володимира Бєляєва. З першою її частиною читач ознайомився ще 1937 року. А над другою і третьою частинами трилогії письменник працював майже шістнадцять років. Повністю вона побачила світ у 1951 році і тоді ж була відзначена Державною премією СРСР. З того часу книжку неодноразово видавали й перевидавали у нашій країні і за рубежем.
Пристрасно і правдиво розповідає вона нашим сучасника про «перші сходи революції» — про долю звичайних юнаків та дівчат, які жили в незвичайні часи революційних перетворень Нинішній молодий читач, якому адресована «Стара фортеця», не тільки черпає з неї історичні відомості про перші перемоги Радянської влади, а й учиться на прикладі героїв твору жити й боротися, самовіддано служити рідному народові. Пересягнувши рубежі нашої Батьківщини, книжка продовжує благородну боротьбу за мир і справедливість на землі.
Не випадково в роки вторгнення американських агресорів у В'єтнам у Ханої «Стару фортецю» видали в'єтнамською мовою. Книжку Бєляєва вручали молодим воїнам разом з бойовою гвинтівкою. Одну з них, пробиту осколком ворожого снаряда і обпалену полум'ям вибуху, я знайшов на згарищі зруйнованого в'єтнамського міста, щойно визволеного від загарбників Як стійкий солдат книжка боролася в бойових лавах в'єтнамських патріотів, допомагаючи їм у визвольній війні.
Розповідь про зранену книжку, знайдену на полі бою, схвилювала Бєляєва.
«Немає для письменника вищої честі, — сказав він, — ніж бачити, як його книжка бореться й перемагає, допомагаючи народові у доброму ділі. Це щастя для митця. В трилогії я відродив те, що бачив і пережив замолоду, що неможливо забути. Всім життям і творчістю своєю прагну бути корисним народові, рідній партії, в лавах якої перебуваю ось уже півстоліття».
Півстоліття в партії — строк немалий. Є що згадати. І Володимир Павлович згадує. Згадує насамперед людей, спілкування і дружба з якими певною мірою визначили його життєву і творчу долю. А ще — дороге серцю старовинне українське місто Кам'янець-Подільський, жителі якого обрали письменника своїм почесним громадянином, овіяні легендами пощерблені стіни старої фортеці над урвищем, де хлопчаки й тепер шукають підземні ходи, пробують видертися на замшілі шпилясті дахи сторожових веж з вузькими амбразурами, затівають галасливі дитячі ігри. Ні, не в козаків-розбійників, як було колись. Нині у них інші ігри — в юних героїв революції, звичайно, і в тих, яких письменник-земляк оспівав у своїй книжці. У мріях не один з них, певне, уявляє себе відважним більшовиком-шахтарем Тимофієм Сергушиним, якого петлюрівці розстріляли тут, біля цих неприступних стін.
— Чи була насправді така людина? — питають у письменника.
— Так, була, — відповідає Володимир Павлович. — Тільки прізвище у неї — інше. І розстріляли її не у дворі фортеці, а на околиці міста, на кладовищі. Ми, кілька хлопчиків-гімназистів, на власні очі бачили, як озброєні петлюрівці вели революціонера на розстріл. Наказали йому зупинитися перед кладовищенським ровом. Прицілилися. Перш ніж до нас долинули постріли, ми почули, як він гнівно кинув в обличчя ворогам: «Хай живе Радянська Україна! Ніколи не відірвати вам України від Росії, кати!» Дитяча пам'ять до найменших подробиць зафіксувала сцену розстрілу, безстрашність комуніста. Він немовби передавав нам, хлопчакам, свій останній заповіт — свято берегти Країну Рад від ворожих зазіхань, зміцнювати дружбу наших народів. І ми поклялися тоді бути вірними цьому заповітові. Червона Армія вигнала петлюрівців з міста. Радісно зустріли ми переможців. Як щось дуже дороге брали з рук бійців і командирів стріляні рушничні гільзи, а якщо вже комусь із нас вдавалося проїхатись на військовому коні разом з бійцями — такому щасливцеві заздрила вся вулиця. Відтоді червоноармійці, командири і політпрацівники стали нашими великими друзями і порадниками.
Гімназію перетворили на трудову школу. В місті укріпилася Радянська влада.
Батьки Володимира Бєляєва працювали в губернській радпартшколі, і сім'я мешкала там же, на казенній квартирі. Тож він виховувався, можна сказати, не тільки в трудовій школі, а ще й у курсантському колективі, нерідко разом з дорослими слухав політичні лекції, брав участь у військових операціях. Адже довкола ще лютували петлюрівські недобитки.
Коли курсантів радпартшколи влітку, під час шкільних канікул, відрядили на сільськогосподарські роботи до радгоспу Грінчук, який був розташований біля державного кордону, то з ними поїхав і Володя. Одного разу прикордонники звернулися до курсантів по допомогу. Треба було ліквідувати банду, заслану з-за кордону на нашу територію. Перервавши польові роботи, курсанти спішно вирушили на завдання. Взяли з собою і Володю. Він пишався таким довір'ям і не підвів своїх старших товаришів під час сутички з бандитами.
Так закінчилися його останні шкільні канікули. Восени він вступив до Кам'янець-Подільського фабрично-заводського училища імені Балабанова, створеного при заводі «Мотор». Хлопці самі заробляли гроші, щоб прогодувати себе, виконували нескладні виробничі завдання — виготовляли продукцію для сільського господарства: робили соломорізки, інші машини, ремонтували млинове знаряддя.
Найчастіше Володя працював у ливарному цеху, де в нього було багато друзів-комсомольців, а у вільний від роботи час разом з товаришами по ФЗУ брав участь у оперативних діях ЧОПу. В рік смерті Леніна він став комсомольцем і того ж року надрукував у місцевій газеті нарис, присвячений великому вождю революції.
Закінчено фабзавуч. Володимир Бєляєв — ливарник четвертого розряду — їде до Бердянська, де стає робітником знаменитого Первомайського машинобудівного заводу на березі Азовського моря. Працював у ливарному цеху спочатку на мідному литті, потім — на «сірому чавуні».
Заводська романтика захоплює хлопчину, і він вечорами, після роботи, пише статті і нариси про трудові будні. Їх публікують не тільки в українських, а і в московських газетах. Йому довіряють редагувати виїзну газету «Червоний кордон». На старенькому автомобілі, який виділив у його розпорядження окружком партії, Бєляєв роз'їжджає по селах прикордонних районів, вміщує на газетних шпальтах одне за одним оповідання про нове, радянське життя, про пильність радянських людей. А в степу за редакційним автомобілем полює банда отамана Козака. Заряджений наган у
