Тісту — хлопчик з чарівними пальцями - Моріс Дрюон

Служннк Каролюс — я вже вам про це казав — розмовляв з легким іноземним акцептом.

У Тісту на язиці крутилося питання, але він не зважився його поставити. Проте чекати довго не довелося.

Бо в’язниця… Диво дивне, та й годі!.. Якби мосьє Трунадіс стрельнув з гармати на головному майдані Мірепуаля, то й тоді б не зчинилося такого шарварку! А шарварок зняли люди, побачивши, що в’язниця перетворилася на квітний замок, чудо-палац!

Надзвичайна новина блискавкою облетіла місто. Опівдні всі мірепуальці зібралися перед довгим муром — і не вірили власним очам. Геть увесь мур укрився трояндами, а грати скидалися на зелені альтанки. Вікна, поперечини, двері, одвірки — все квітувало. Стебла тяглися догори, звивалися, повзли вниз; замість залізних шпичок повиростали кактуси.

А вартівня! Чи таке видано! Всю її повив деревник, і жандарм опинився в полоні. Деревник учепився за його гвинтівку, заплів вхід. А жандарм стояв незворушний, сумирний і любесенько палив люльку.

Ніхто не міг пояснити дива, крім, звичайно, садівника Мусташа — він теж прийшов надвечір подивитися.

Назавтра, коли Тісту прибіг до садівника на другий урок, Мусташ зустрів його словами:

— А! Це ти? Нічогенько, нічогенько вийшло в тебе з в’язннцею! Для початку навіть добре!

Тісту засоромився.

— Аби не ви, мосьє Мусташу, я б ніколи не дізнався, що в мене чарівні пальці! — мовив він вдячно.

Але Мусташ не полюбляв сантиментів[3].

— Гаразд, гаразд, хлопче. Але ти перебрав міру з деревником. До того, будь обережний з хвилівником. Він і виткий, і гарний, але листя — надто темне. Іншим разом посади більше березки — вона ясніша, веселіша з вигляду…

Отак Мусташ став таємним радником Тісту.

Дорослі над усе полюбляють пояснювати непоясниме. Все невідоме, так само, як і незвичне, їх дратує, і тільки-но в світі з’являється щось нове, вони починають з запалом доводити, ніби воно схоже на інше, вже їм знане.

Приміром, згасне вулкан — тихо, наче догорить сигарета — і зразу дюжина вчених в окулярах схиляється над жерлом, дослухається, принюхується, спускається по мотузці всередину, обдирає шкіру, повзаючи навколішки, набирає повітря в пробірки[4], виготовляє малюнки, пише книги, сперечається… І це замість того, щоби просто сказати: «Вулкан перестав куритися; мабуть, йому заклало ніс».

А зрештою, вони й досі ще не пояснили, чому діють і чому згасають вулкани…

Таємниця мірепуальської в’язниці збурила дорослих до краю. Першими до міста наїхали журналісти та фотокореспонденти (адже це їхнє ремесло) й позаймали всі місця в готелі, єдиному на місто. Потім насунуло люду з усіх усюд — поїздами, літаками, таксі, навіть велосипедами. І все вчені, що їх називають ботаніками: вони розтинають квіти, дають їм такі назви, що й язика поламаєш, поки вимовиш; потім засушують квіти в спеціальних папках і стежать, за який час вони висохнуть і поблякнуть.

Коли ботаніки збираються всі разом — це іменується конгресом. Отже, в Мірепуалі зібрався конгрес ботаніків. Але якщо квіти — нескінченно розмаїті, то ботаніки поділяються лише на три розряди: ботаніки відомі, ботаніки видатні й ботаніки славнозвісні. Вони звертаються один до одного так: «Метре», «Професоре», «Мій шановний колего…»

А що готель заполонили журналісти, то довелося влаштувати для вчених-ботаніків кемпінг на головному майдані. Було це трохи схоже на цирк, а те не так цікаво.

Тісту повсякдень непокоївся.

— Якщо дізнаються, що це моїх рук діло, — сказав він нарешті Мусташеві, — то буде мені біда!

— Не хвилюйся, ці вчені навіть букета нездатні скласти. Ні про що вони не дізнаються, бодай би мені відтяли вуса!

І справді — цілий тиждень з лупою в руках вивчали вчені кожну квіточку, кожен листочок, але не просунулись ні на крок.

Квіти, що виросли у в’язниці, були такі самі, як усі інші подібні їм квіти. Диво було тільки в тім, що виросли вони за одну ніч. Вчені зайшли в бурхливу суперечку, винуватили один одного в неуцтві. Тепер уже кемпінг дуже скидався на цирк.

Але кожен конгрес має увінчуватись декларацією; тож і ботаніки написали її, напхавши латинськими термінами, щоб ніхто нічого не зрозумів. В тій декларації йшлося і про особливі атмосферні умови, і про маленьких птахів, які могли занести насіння, і про невидану родючість мурів в’язниці, що можна пояснити похвальними звичками мірепуальських псів…

Потому вчені знялися й поїхали в інше місце — там виросла вишня без кісточок.

У Тісту наче камінь з душі впав.

А в’язні? Ясна річ, вам хотілось би дізнатися, як сприйняли дивовижну несподіванку в’язні? Вони були у справжньому захваті. Побачивши квіти на вікнах, гратах, стінах і мурі, в’язні зразу забули, що хотіли тікати. Навіть буркотуни кинули сварки — милувалися квітами; навіть вовкодухи більше не сварились і не билися. Всім було любо жити серед квіткового лісу.

Тож незабаром мірепуальська в’язниця стала взірцевою у всьому світі.

Хто ж найбільше тішився з цього? Звичайно, Тісту. Він торжествував тайкома.

Але так важко тримати щось у таємниці! Коли ти щасливий — хочеться комусь звіритися, ба навіть кричати. Але кому? Мусташеві завжди було ніколи слухати Тісту. І хлопчик надумав розказати про свої пальці поні Гімнасту. У нього були такі м’якенькі, такі приємні на дотик вуха!

Отже якось уранці Тісту побіг на лужок, де пасся Гімнаст, і шепнув йому:

— Вислухай мене уважно, Гімнасте, і нікому не кажи!

Гімнаст повів вухом.

— Я зробив надзвичайне відкриття! Чуєш, Гімнасте? Чуєш? Квіти нищать зло!