Тісту — хлопчик з чарівними пальцями - Моріс Дрюон

Дівчинка вже не дивилася на стелю; вона милувалася на квіти.

Того ж вечора її занімілі ноги почали ворушитись. Вона полюбила життя.

Ви, напевне, думаєте, ніби дорослі вже про щось здогадуються, що їм уже сяйнуло «Чудесні квіти завжди виростають в тих місцях, де перш побував Тісту. Ну ж бо простежимо за ним!»

Але ви тому гадаєте так, що знаєте: в Тісту — чарівні пальці. А дорослі (я вже вам казав) мають про все готові поняття, тим-то майже ніколи не припускають, що може виникнути якесь нове явище або поняття, досі не бачене, незбагненне.

Час од часу з’являється людина, яка відкриває дещицю невідомого; але майже завжди цій людині спершу не ймуть віри, сміються просто в очі, а трапляється, й кидають до в’язниці, бо вона, мовляв, порушує порядок; і тільки згодом — здебільшого після смерті — допевняються в її правоті й навіть споруджують пам’ятник. Це тоді, коли людину назвуть генієм.

Цього ж року в Мірепуалі не виявилося жодного генія, щоб пояснити непоясниме. Отже Муніципальна Рада опинилася у великій скруті.

Муніципальна рада — це, власне, господарка міста. Вона пильнує про чистоту тротуарів, визначає місце, де можна гратися дітям, а злидарям — просити милостиню, а ще — де ввечері можна ставити автобуси. І ніякого тобі безладу, а надто безпорядків!

Але безлад уже оселився в Мірепуалі. Годі було передбачити, де з’явиться новий сквер чи сад. Квіти обснували в’язницю, оповили бідняцькі квартали, буяли в лікарні! Якби Муніципальна рада погодилася з таким дивним свавіллям, то місто перестало б бути містом. Тільки того й чекай, що якось уранці собор перебереться до іншої вулиці, автобуси змінять маршрут — схочуть подихати свіжим сільським повітрям або скупатися в річці…

— Ні, ні і ще раз ні! — загукали муніципальні радники, зійшовшися на своє надзвичайне засідання.

Залунали були голоси, щоб повиривати з корінням усі квіти.

Аж тут утрутився батько Тісту. Члени ради дуже його поважали.

— Мосьє! — сказав він. — Я не розумію, чому ви так дратуєтесь. Завжди небезпечно дратуватися з приводу того, чого не годен збагнути. Ніхто з нас не знає причини цього чудодійного квітування. Повиривати квіти? Але ви не знаєте, де вони можуть вирости завтра. А головне — від квітів нам більше користі, аніж збитків. В’язні більше не тікають із в’язниці; бідняки благоденствують; діти в лікарні видужують. То чого ж обурюватися? Приймемо ці квіти як належне й випереджатимемо події, а не плентатимемось у них у хвості.

— Згода, згода і ще раз згода! — так само дружно закричали радники. — Але як до цього взятися?

— Я пропоную передовсім трохи змінити назву міста віднині іменувати його «Мірепуаль-Квітний». Тоді ніхто не дивуватиметься, що в нас ростуть і виростатимуть квіти. І коли назавтра дзвіниця перетвориться на букет бузку, ми вдамо, що нашими грандіозними планами передбачене таке оздоблення.

— Ура, ура, ура! — загукали радники, вітаючи батька одностайними оплесками.

Отже наступного дня муніципальні радники у повному складі, в супроводі хору сиріт, двох священиків, делегації дідуганів, які уособлювали мудрість, доктора Модівера, що представляв науку, судді, який втілював закон, двох учителів коледжу, що представляли літературу, та одного солдата в мундирі, — подалися на вокзал. Там під вітальні вигуки збудженого натовпу встановили нову вивіску:

«Мірепуаль-Квітний».

Вивіска сяяла золотими літерами.

Мати Тісту турбувалася куди більше, ніж муніципальні радники, але зовсім з іншого приводу. Тісту віднедавна дуже змінився. Вій став серйозний і задуманий. Мовчав цілими годинами.

— Про що ти думаєш, Тісту? — спитала якось мати.

— Мені здається, світ міг би бути багато кращий, ніж він є, — відповів Тісту.

Мати вдала, що розгнівалася.

— Ці думки не для твого віку, Тісту! Іди пограйся з Гімнастом.

— Гімнаст такої самої думки, як і я.

Цього разу мати розсердилася не на жарт.

— Чимдалі гірше! — вигукнула вона. — Отже, ти живеш розумом поні? Оце так!

Вона розповіла про розмову батькові, і той сказав, Що Тісту треба якось розважити.

— Поні, поні, чистокровки… Цього замало… О! Треба повести його в зоопарк.

Але в зоопарку на Тісту чекала прикра несподіванка. Він уявляв собі зоопарк як казкове місце, де тварини з доброї волі дозволяють милуватися собою, щось на взірець тваринного раю, де полоз обвивається навколо ноги жирафи, а кенгуру носить у своїй сумці ведмежа. Він уважав, що ягуари, буйволи, носороги, тапіри, птахи-лірохвости, папуги та мавпи-сапажу бавляться поміж дерев і чудових рослин, таких, які намальовані в дитячих книжках.

Замість цього Тісту побачив у зоопарку клітки, в яких плішиві леви сумовито дрімали перед порожніми мисками; тигри сиділи тут замкнені з тиграми, мавпи — з мавпами.

Тісту хотів був пригостити булочкою пантеру, яка металася за гратами клітки, але наглядач не дозволив.

— Не можна, хлопче, одійди. Це ж хижий звір!

— Звідки їх усіх привезли? — спитав Тісту.

— Здалеку. З Африки, Азії — хіба я знаю звідки!

— А в них спитали згоди, перш везти сюди?—допитувався Тісту.

Наглядач знизав плечима й пішов геть, буркочучи, що з нього сміються.

А Тісту тим часом роздумував. Передовсім йому здалося, що наглядачеві не варто було братися ходити за звірами, коли він їх не любить А потім спало на думку, що ці звірі, певно, принесли на собі, на своїй шерсті, якесь насіння із рідних країв.

І Тісту заходився тицяти великими пальцями перед кожною кліткою. А наглядачі думали, що йому просто до вподоби порпатися в землі…

За кілька день перед лев’ячою кліткою виріс величезний