Тісту — хлопчик з чарівними пальцями - Моріс Дрюон

трояндо! Пустуєш, як завжди, ховаєш пуп’янки, щоб потім розквісти, коли вже ніхто не сподівається? А ти, берізко, маєш себе за царицю висоти тому тільки, що дерешся вгору по тичках, котрі я поставив? Чи ти ба, яка розумна!

Потім він обернувся до Тісту й гукнув:

— Ти що, до завтра длятимешся?

— Не гнівайтесь, Мусташу, мені лишилося тільки три горщики, — одізвався Тісту. Насипавши їх, він побіг До Мусташа:

— Уже скінчив!

— Ну, ходімо глянемо на твою роботу.

Вони йшли повільно, бо Мусташ щомиті зупинявся — тут вітав велику півонію, там хвалив гортензію, яка заголубіла… Аж раптом він закляк на місці — схвильований, ошелешений.

— Чи я не сплю? — вигукнув Мусташ, протираючи очі. Чи це мені не ввижається? Тісту, ти теж бачиш те, що й я?

— Звичайно, бачу, мосьє Мусташу!

В усіх горщиках, що їх оце Тісту насипав землею, розквітли квіти! Не просто розквітли — буяли чудові червоні бегонії!

— Неймовірно! — знову вигукнув Мусташ. — Адже бегоніям потрібно два місяці, щоби вирости й розквітнути!

Диво є диво. Спершу на нього розкривають очі, а потім намагаються пояснити.

Тісту спитав:

— Адже я не сіяв насіння; звідки ж узялися квіти?

— Диво… диво… — приказував Мусташ.

Потім, схопивши рученята Тісту в свої грубі долоні, мовив:

— Покажи-но мені свої великі пальці!

Мусташ обдивився пальці зверху, знизу, в затінку й на сонці.

— Хлопче, — сказав він нарешті, — твої великі пальці — чарівні.

— Як-то чарівні? — вражено вигукнув Тісту. — Звичайні собі пальці, зараз ще й замазані. Ніякі вони не чарівні.

— Ти, звичайно, не можеш бачити, — правив своєї Мусташ. — Це саме те, що називають потайним талантом. Але я на цьому знаюся, то й кажу — твої великі пальці чарівні.

— А навіщо мені чарівні пальці?

— О! Це справжній небесний дар! Ось послухай-но: насіння є повсюди. Не тільки в землі, а й па дахах будинків, на вікнах, на тротуарах, на парканах, на стінах. Всюди — тисячі, мільярди насінин. Лежать вони й чекають, доки вітер перенесе їх у поле чи в сад. А буває — й гинуть десь під камінням. Але якщо до такої насінини торкнеться чарівний палець, вона одразу проросте. А втім, ти й сам це бачиш! Твої великі пальці виявили в землі насіння бегонії, і от маєш! Хлопче, я тобі заздрю! Як згодились би в моїй роботі чарівні пальці!

Але Тісту, здавалося, не дуже зрадів.

— Змову казатимуть, що я не такий, як усі! — зітхнув він.

То краще нікому про це не розказувати, — промовив Мусташ. — Навіщо будити цікавість або заздрість? Ми майже завжди страждаємо через потайні таланти. У тебе чарівні пальці — цього досить! Хай ти сам один і знатимеш про них. А я мовчатиму. Це буде наша з тобою таємниця…

У щоденнику, який Тісту мав увечері показати таткові, Мусташ написав:

«Хлопчик має хист до садівництва».

Ясна річ, про чарівні пальці свого учня Мусташ не прохопився й словом.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ
в якому Тісту доручають мосьє Трунадісові, і той дає йому урок з порядку

Своій бурхливій вдачі мосьє Трунадіс, безперечно, завдячував тривалому знайомству з гарматами.

Мосьє Трупадіс — це довірена особа батька Тісту. Він наглядає за всіма службовцями на заводі, щоранку перелічує їх — чи всі на місці; зазирає в гарматні дула — чи вони рівні; ввечері перевіряє засуви на дверях; часто він працює допізна — звіряє цифри у великих рахункових книжках.

Одне слово, мосьє Трунадіс — це втілення порядку. Саме тому батько Тісту приставив його до сина — за вчителя й наставника.

— Сьогодні підемо до міста, я покажу вам, що таке порядок! — закричав мосьє Трунадіс так, наче стояв перед цілим полком.

Річ у тім, що мосьє Трунадіс раніше служив у армії; тож коли він і не винайшов пороху, то принаймні знав, як ним користуватися…

Тісту з’їхав униз, як завжди, лігши животом на поруччя.

— Будьте ласкаві, — сказав мосьє Трунадіс, — зійдіть знову нагору, а тоді спустіться сходами.

Хлопчик послухався, хоч йому видалось зайвим сходити нагору лиш для того, аби знов спуститися, — адже він і так унизу!

— Що у вас на голові?—спитав мосьє Трунадіс.

— Картатий кашкетик…

— Надягніть його як слід.

Боже збав подумати, що мосьє Трунадіс — лихий на вдачу. Аж ніяк. Він просто над усе полюбляв порядок.

«Краще б я й далі вчився в садівника Мусташа», — , подумав Тісту.

Трохи згодом вони вирушили в дорогу.

— Місто, — почав мосьє Трунадіс, який добре підготувався до уроку, — складається з вулиць, пам’ятників, будинків і людей, котрі в них живуть. А що ж, на вашу думку, найважливіше в місті?

— Ботанічний сад, — відказав Тісту.

— Ні! Найважливіше в місті — це порядок. І ми насамперед відвідаємо будинок, в якому дбають про порядок. Без порядку місто, держава, суспільство — не більше, як химера. Порядок — річ конче необхідна, і щоб його дотримувати, слід карати тих, хто сіє безладдя.

«Мабуть, мосьє Трунадіс каже правду, — подумав Тісту. — Але чому він так кричить? В нього не голос, а справжнісінька труба. Чи варто зчиняти такий галас, розповідаючи про порядок?»

Люди на вулицях озиралися їм услід, і Тісту почувався дуже ніяково.

— Тісту, будьте уважні! Отже, що таке порядок? — суворо прогув мосьє Трунадіс.

— Порядок? Це коли всі вдоволені, — відмовив хлопчик.

Мосьє Трунадіс непевно хмикнув, і вуха йому враз зачервоніли.

— Я помітив, — вів Тісту далі, не знітившися й трохи, — що, приміром, мій поні Гімнаст, коли його добре вишкребуть, причешуть, вплетуть у гриву сріблясті стрічки, — куди більше вдоволений, ніж коли він брудний. А