Все починається в тринадцять - Валентин Бердт
— Дозвольте! — Андрій підняв руку.
— Якщо ви хочете поговорити про свій твір, то ми це зробимо завтра, у вузькому колі. Я спеціально призначила час і запросила ваших батьків. А марнувати на дурниці урок, який відведений державою на навчання, я не можу.
— Та це ж непедагогічно! — спалахнув Андрій.
— Здається, я дала вичерпну відповідь. Чи не так? А якщо заважатимете проводити урок, то я попрошу вас залишити клас.
— Але ж до чого тут батьки?! — не вгамовувався він. — Це по-перше…
— А по-друге, я вас прошу не перечити вчителеві. Замовкніть! — процідила крізь зуби Ольга Петрівна і зблідла.
— Та у вас просто не вистачило сміливості…
— Вийдіть… Геть із класу! Який з біса грамотний!
Запахло грозою. В класі з різних сторін почувся шепіт.
— Гаразд, — мовив Андрій, погоджуючись на капітуляцію.
Понуро, не кваплячись, підвівся, кинув до рюкзака підручник і розвалькувато пройшов через весь клас, а біля дверей зупинився.
— Ольго Петрівно, зважайте, що я буду скаржитись, — ультимативно прозвучало з його уст.
Він грав. Я в цьому не сумнівався.
— Кому? Куди? — насторожилася вчителька.
Це була несподіванка, якої вона аж ніяк не чекала, попри весь свій багатий педагогічний досвід.
Шепіт припинився. Запала напружена тиша.
— До ліги сексуальних меншостей, — серйозно відповів Андрій і під гучний вибух реготу зачинив за собою двері.
Із-за здоровезних скелець окулярів, що сповзли на кінчик носа, розгублено кліпали маленькі, як у миші, сірі оченята. Вчителька жадібно втягувала повітря, наче ніяк не наважувалася щось сказати.
Виставі забракло логічного завершення. Я почекав, доки вщухне гамір, підвівся й голосно пояснив:
— Це, між іншим, цитата з твору класиків російської літератури Ільфа і Петрова!
Знову зчинився гамір. Я подався слідом за Андрієм.
* * *
До школи того дня ми так і не повернулися. Вешталися містом, бо знали, що тільки-но з’явимося — відведуть до директора. Гуманоїд так завжди чинить з непокірними.
Цього разу наша взяла, але здобуту перемогу тихо сповивав туман тривоги. Зрештою, ми були готові до всього, але аж ніяк не передбачали, що про цю витівку довідаються батьки.
— Тремтиш? — запитав Андрій, коли ми прощалися.
— Ні. Міркую, як підготуватися до завтрашньої літературної дискусії.
— Погодься, що б там не було, а ми таки її провчили. Ось побачиш, ця історія стане подією номер один навчального року, — підбадьорював Андрій. — А предки? Вони зрозуміють.
— Твої, може, й зрозуміють.
— А твої? Ми ж не брехню, не матюки написали? Чи не маємо права на власну думку? Чого спохмурнів?
— Передчуття.
— Облиш! За правду треба боротись. Повір мені, жахливішої кари, ніж заборонити користуватися компом, предки не вигадають. Тож до завтра!
— Побачимось, — я потиснув руку. — З’являться новини — пиши ВКонтакті.
* * *
Раніше Андрій мав репутацію такого відчайдуха, про яких кажуть, що за ним в’язниця плаче. Можливо, буцегарня б таки виплакала своє. Але сталося так, що потенційний в’язень випадково зацікавився комп’ютерами. Вони його і врятували від біди.
Доля звела нас за однією партою. На той час мої батьки придбали квартиру неподалік залізничного вокзалу, через те довелось переходити до іншої школи, звикати до нового класу, де й навчався цей бешкетник.
«Базар-вокзал-міліція», — так коротко Андрій говорить про власне минуле. Він мешкав в будинку з безліччю арок, який займає цілий квартал неподалік вокзалу. Його батьки багато років працювали залізничними будівельниками, тому з відряджень не вилазили. Тож виховувала хлопця бабуся. На той час їй було під вісімдесят років. Найдовша відстань, яку вона могла подолати — від ліжка до кухні, щоб приготувати щось поїсти цьому бузувіру.
«Ти тільки уяви, яку я мав свободу! Нікому й не снилося. Та недовго музика грала — спалився. Потрапив на облік до кримінальної міліції. Щоб ти знав: вулиця — це крута школа для пацанів. В той час, коли бабусі водили за ручку моїх однолітків до музичної школи чи до репетитора з англійської мови, я розкуштовував смак пива, затягувався першою цигаркою. Бився до першої крові. Мене вчили нишпорити по чужих кишенях в переповненому вагоні метро. Всього було. Але не подумай, що я цим пишаюся. Просто я трішки інший, ніж ви усі», — відверто зізнався Андрій одного разу.
* * *
Коли я вперше увійшов до нового класу, то було тільки одне вільне місце — поруч Андрія. На уроках і під час перерви він допікав мене своїми приколами. З кожним днем наші стосунки ставали все нестерпнішими.
Невдовзі трапився випадок, який полегшив гірку долю «новенького». Андрій довідався про моє захопленнями комп’ютерними іграми. Все, що він міг знати про комп’ютери на той час — це лише те, що вони існують.
— Гей, новенький! Ти, кажуть, петраєш у компах? Принеси путящий антивірус, — якось перед уроком звернувся до мене Арсеній Прокопчук. Цей хлопець мав чималий авторитет, його усі поважали, бо він напрочуд легко нокаутував супротивників на боксерському рингу і неодноразово здобував титул чемпіона міста серед юніорів.
— Нема питань, — різко відповів я і заходився готуватися до уроку.
— Чуєш, комп’ютерний щур, може й мене навчиш шарити в інтернеті? — запитав Андрій, боляче штовхаючи мене ліктем під ребра.
Того ж дня після уроків я запросив його до інтернет-клубу, щоб пояснити, для чого люди створили комп’ютер. Та мить виявилася для нього доленосною, бо в хлопцеві назавжди помер колишній бевзь і бешкетник Андрій Наріжний із 7-Б. А я за годину став для нього щонайменше Девідом Коперфілдом.
Він кинув палити, перестав цмулити пиво й навіть старався не матюкатися. Ходив за мною слідом, уважно слухав пояснення, як грати в ту чи іншу стрілялку. Згодом мій учень зацікавився тим, як же, власне, працює комп. Чому оце залізяччя таке розумне? Який принцип роботи процесора? Які функції виконує та чи інша програма? Що таке жорсткий диск і чому він позначається буквами C та D?
Спершу мені приємно було навчати Андрія комп’ютерній азбуці. Однак запалу вистачило ненадовго. Найбільше дратувало те, коли він ледь не хвилину шукав кожну потрібну букву на клавіатурі.
Одного разу мій терпець урвався, і я згарячу випалив: «Комп’ютер — це не рогатка, розумієш?! І якщо хочеш петрати в техніці, то варто прочитати хоча б перші три розділи книги «Комп’ютер для "чайників"».
Ще тиждень тому я б добряче поплатився за таку настанову. Але зараз Андрій мовчав, розгублено кліпаючи очима.
А згодом трапилося диво: Наріжний почав отримувати високі оцінки фактично з усіх предметів! У класі ніхто не йняв віри. Вчителі тільки знизували плечима. Підручники з математики, фізики, хімії він читав так, наче то були комікси…
Його батьки, ошелешені разючими змінами, придбали синові потужний комп і провели інтернет. Андрій навіть раніше за мене довідався, що imho underworld[1] — це найбільш рульний диаблівський мод.
В інеті він серфив[2] так, наче користувався ним змалечку.
— Серж, ми відстали від життя. Бо просунутим вважається той, хто тямить у мовах програмування «С++», та «Java», — невдоволено зауважив Андрій. Звичайно, таке чути було неприємно. Ще кілька місяців тому без моєї допомоги він не міг знайти клавішу «Enter». А нині, наче крутий програмер, кидається словами «сішка», «жаба».
— То й що тепер?
— Було б добре навчитися.
— Ти здурів?
