Ге, людина з Моого - Ота Шафранек

— Либонь, — зітхнула Геленка.

— В такому разі, — вигукнув Ладіслав, напхавши рота фініками, — не треба йому про це навіть згадувати! З нашого боку це було б нетактовно. Ліпше гуляймо в мооганина.

В захваті він аж підвівся зі стільця й грюкнув кулаком по столу.

— Бувши тобою, Ладіславе, я б не тішився так із того, що вам приніс мешканець Моого, — озвався я.

— Ха-ха! — палко вигукнув Ладіслав. — Я аж тремчу зі страху. Ану-ну, цікаво, що ж він приніс?

— Чого репетуєш? — осадила його Гелена. — Закричиш іще раз, і пан маляр візьме тебе за шкірку та викине надвір. — Вона впала в гнів і розчервонілася. — Хулігана такого, — додала.

Не знаю, навіщо вона додала слово «такого». Ладіслава це діткнуло й без «такого», голова його обернулася на вогненну кулю. Обоє стояли очі-на-очі, обоє спаленілі, коли ввійшов маляр з тацею, на якій бряжчали тарілки, миски, чашки, кавник.

Ладіслав зрозумів, що поводився б як справжній нечема, коли б якраз цю хвилину мстився за свою образу.

Нас пригостили чаєм, молоком, полуницями, рогаликами, маслом, медом, соложениками, стиглими черешнями, шоколадом.

— Це ваш нормальний підвечірок? — поцікавився Ладіслав.

— Це підвечірок для вельми милих гостей, — усміхнувся маляр.

— Як по-мооганському називається підвечірок? — звернувся Ладіслав до мене.

— Ми, моогани, їмо тільки раз на день і називаємо це кланкдаве.

Геленка сиділа навпроти мене. Я завважив, що іноді вона дивиться то на маляреве обличчя, то на обличчя дівчини з портрета. Але вона робила це тільки мимохідь. Головне її заняття було накладати собі чайною ложечкою полуниці. Коло полуниць вона заходилася насамперед, хоч і знала, що Ладіслав тим часом із'їсть більшу частину решти ласощів. Дівчина була йому вдячна, що він не допався відразу до полуниць.

Спостерігши, що Гелені припали до смаку полуниці, маляр вирішив принести до них вершків і квапливо вийшов до кухні.

— Бачите, який він засмучений? — звернулася до мене Геленка.

— Бо ти не зоставила йому жодної полуниці, — сказав Ладіслав. — Ти що, перший раз у гостині?

Геленка вдала, що не почула.

— Йому дуже смутно. Погляньте: адже ж правда, що ця дівчина подібна до нього? Я гадаю, що це вона.

— Вона? Хто вона?

— Його сестра.

— Вони таки трішки подібні між собою; Можливо. А втім, ні.

— Я б дуже хотіла, щоб він доповів цю історію до кінця. Може, він сам хоче її доповісти. Може, чекає, коли ми його попросимо.

— Гаразд. Але це треба зробити обережно, чемно й тільки тоді, коли трапиться нагода, розумієте, діти?

Тільки-но маляр зайшов до вітальні, ми відразу ж змовкли. Він стурбовано запитав, чи нам не нудно.

— Ну що ви, — відповів Ладіслав. — Ми щойно пообіцяли собі, що витягнемо це з вас до кінця.

Нас із Геленкою наче громом ударило. Ладіслав побачив, що сказав це не дуже обережно й нечемно. Але він зніяковів лише на мить, а тоді напустився на нас:

— Не розумію, що ви за люди — все вам у мені щось та не до вподоби.

Ліпшої нагоди чекати я вже не міг, тож сказав:

— Якщо вже Ладіслав почав так відверто, то будемо всі одверті з цієї хвилини. Скажу вам правду: ваша оповідь про своє дитинство так нам сподобалася, що ми залюбки послухали б її продовження. Але якщо вам приємніше говорити про щось інше, то ми негайно змінимо програму. А ще я хочу вам сказати під секретом, що такі смачні соложеники я ще не їв ані на Землі, ані на Моого.

Слухаючи мене, маляр підійшов до скляної стіни, спинився і, стоячи до нас спиною, дививсь кудись у далечінь. За деревами видніли далекі горби по той бік Влтави й величезний клапоть неба.

Поміж хмарами вже сяяли сині дороги. Може, ними в споминах зараз походжав маляр зі своєю сестрою.

Нараз він обернувся й мовив:

— Гаразд, я доповім вам цю історію.

Геленка. глянула на мене й усміхнулася.

Було це п'ятнадцять літ тому. Був кінець березня, щодня світило сонце. Повітря ще пахло снігом, сяяли вимиті вікна, виблискував нікель дитячих візочків.

На вулиці люди підставляли сонцю обличчя, щоб засмагнути. Всі сьогодні були трохи щасливіші, ніж учора. Тільки одну матір спостигло тяжке горе. Вона пішла на віноградський[1] критий ринок, а візочок з дитиною лишила на пішоході; повернулася, а, візочка нема. Цілий ринок почав шукати дитину, продавці й ті шукали, розпитували, а потім викликали міліцію. Мати з розпуки не могла вже й плакати. Довкола неї метушилися люди, шукали в поближніх парках і будинках. А вона заціпеніло стояла на пішоході. І раптом чує сміх своєї дитини. Обертається, а візочок стоїть коло неї.

Назавтра так само щезло дитя з-під крамниці на Англійському проспекті й так само повернулося туди. Потім це повторилося перед аптекою у Вршовіце,[2] на набережній біля Жофіна.

Матері боялися вже й на хвильку кидати дітей без догляду. Але біля Жофіна за візочком пильнувала жінка. Вона сиділа на лаві й читала книжку; раптом підводить очі, дивиться, а візочка нема.

Кожна мати тремтіла зі страху, що з нею теж може таке статися, хоч і чула, що злодій має звичку повертати вкрадених дітей. Що, коли саме її дитя він не поверне? Біля Жофіна зібралися сотні людей, утішали матір і чекали на злодія. Зненацька хтось крикнув, кажуть, якийсь хлопець, що за сто кроків од них стоїть візочок і в ньому плаче