Ге, людина з Моого - Ота Шафранек

У школі я вчився дуже погано, бо мав багато клопоту з дитиною. Я боявся, щоб вона не проковтнула шпильку, не випала з візочка, і ціпенів зі страху, аби наші її не скривдили.

Як тільки їй вийшов рочок, вона вилазила рачки на чужі східці й шукала собі компанії. Опівдні рачкувала аж на самий край луки й чекала, коли я йтиму зі школи. Там я завше знаходив її замурзану, голодну, заплакану, й не знаю, що було б із нею, якби мене коли-небудь залишили по уроках.

Дівчинка росла й виходила мені навстріч аж до гостинця. Я садовив її собі на плечі, й ми бігли до нашого воза на обід. Я твердо поклав забезпечити Кароліну всім, що мають інші діти.

Розповім вам, як ми гуляли в доброї родини. «Каролінко, я твоя мама. Ти сьогодні слухалася?» — «Я наділа собі на голову нічний горщик і була пан король». — «І ти королював, пане королю?» — «Так, я королював, але мене побачила матуся. І надавала ляпанців. Я плакала, і тоді вона ще підсипала, щоб мала чого плакати». — «Ні, пане королю, я матуся. Ти королював, я зустріла тебе: «Моє шануваннячко, пане королю, у вас на голові коштовна корона». — «Але вона мене відлупцювала». — «Ну що ти, то був просто жарт. Ту корону ми зняли й поклали між скарби. На будень сплели собі іншу, з кульбаби. Вона була гарна й пахуча, пане королю».

Або я був її татко, і, коли купував їй чудові подаруночки — ослика з візочком, швацьку машину, лампу, телефон, ніщо на світі не могло мене роздратувати.

Або я був тато, Кароліна мама, і ми говорили про всяку всячину.

«Що ти кажеш, мамо, ми дуже раді». — «Ой, тату, ми такі раді!» — «Ходи, мамо, прогуляємося по небу». — «Діти, ми йдемо з татом на прохідку по небу. Тихенько, тихенько. І не здумайте котре наступити на хмарку, бо вона забруднить вас. Співайте, діти. Ми гарні дітки, ми йдемо по небу. Ми гарний татко і дуже гарна мама, і ми такі раді, такі раді».

Ми з Кароліною ніколи не нудьгували. Я був щасливий навіть тоді, коли тільки згадував про неї у школі. І не було такої хвилини, щоб я не потерпав за неї.

Не знаю, чому наші батьки не брали з нас взірець. У цьому ж нічого не було б поганого. Діти завше трішечки кращі за своїх батьків. Вони не взяли з нас взірця й одного дня розлучилися. Матуся пішла до іншого цирку, взяла з собою шість левів, але нас не взяла. Наша щаслива родина, себто Кароліна і я, ще зоставалася вкупі. Та небавом матуся передумала й вернулася по Кароліну. Забрала її пополудні, коли я був у школі.

Геленко, ти хотіла, щоб я оповів тобі про своє дитинство. Вибач, що це була розповідь про те, як я став батьком і матір'ю. Бо, власне, в мене більш не було чого тобі оповідати.

Маляр замовк. Ми в'їжджали у вулицю, де будиночки потопали в садках і вздовж хідників росла кульбаба.

Ладіслав рвучко обернувся назад.

— І це все? — запитав він.

— Вже кінець? — запитала Геленка.

Мені видно було її в дзеркальце. Під густими віями в неї блищало, наче в очі їй нападало дощу.

— Кінець нашій подорожі, — мовив маляр. — У цьому домику моя робітня, і тут я мешкаю. Якщо ви, добродію, не хочете лишати авто на вулиці, я відчиню ворота і можете заїхати аж у садок.

Ми спинилися на краю буйного морогу.

В саду росли сливи, яблуні, горіхи й кущі троянд. Між деревами не було стежечок, скрізь зеленіла трава.

Перш ніж вийти з автомобільчика, я вирішив узяти в кишеню ліхтарик, і Робітня займала велику кімнату, відокремлену від саду скляною стіною. Посеред робітні на мольберті стояв портрет вродливої синьоокої дівчини, що ледь усміхалася. Здавалось, вона нахилилася з полотна, щоб ліпше чути, про що тут балакають. Я подумав, що така дівчина завше розуміла б тебе, навіть якби й справді погано чула. У мене було таке враження, ніби я вже десь її бачив. Кортіло запитати маляра, хто вона, але не хотілося видатись йому настирою, отож я тільки похвалив витонченість малюнка.

Ладіслава й Гелену зацікавила обстанова одного з кутків робітні. Там стояв маленький столик з низенькими стільцями, шкільна дошка, кольорова крейда, ще один столик з дитячими книжками й журналами, півень-гойдалка, невеличкий друкарський верстат.

— Ви маєте дітей? — поцікавився Ладіслав.

— Їх мають усі люди, — відповів маляр. — Або, точніше, кожна дитина завше також трохи твоя. Ніколи не знаєш, — додав він, — коли відчиняться двері й до тебе в гості прийдуть діти.

Ми переконалися, що він завше радий таким гостям. Приніс нам тарілку сушених фіг і фініків і побіг до кухні готувати підвечірок.

— Як ви гадаєте, він мешкає тут сам? — пошепки запитав мене Ладіслав.

— У передпокої висить солом'яний дамський капелюшок, — сказала Геленка.

— Бачу, без тебе ніде вода не освятиться, — мовив Ладіслав.

Я пояснив йому, що Геленка теж має право взяти участь у нашій розмові, тим паче, що вона кмітливіша за нас обох. Ми капелюшка не завважили, а він напевно-таки висить у передпокої, а це означає, що в домі є дама.

Ладіслав заперечував, що якби тут була дама, вона сама зготувала б нам підвечірок. Ми переконали його, що в нього застарілі погляди, і Геленка за це сьогодні вперше усміхнулася мені.

— Як ви гадаєте, чи буде він іще оповідати? — раптом запитала вона.

— Хто? Про що?

— Наш маляр про себе й свою сестричку.

— Може, він більше її не бачив. Отож, може,