Янові скарби - Роджер Пілкінгтон
— Ой Керол! — скрикнув він. — Ти не могла б пірнути трохи далі?
Схопивши весла, він щосили почав гребти за течією і невдовзі добрався до повороту, де старий покинутий канал сполучався з річкою попід вузеньким мостом.
За кілька хвилин з машинного відділення вийшов Пітер і сів па палубі. Йому було не так-то й весело, бо тепер, коли вони лишилися самі, бути за старшого у їхній компанії не здавалося йому так втішно. З батьками все було значно простіше. Мати завжди подавала цікаві пропозиції, як провести вечір, а батько планував екскурсії та прогулянки у різні місця вздовж річки. Якщо Пітер тепер не робитиме так само, то канікули минуть нудно. Звісно, вони могли б дістатися до Бленгейма і провести там якийсь день, а в Оксфорді можна було б піти на крикетний матч. Але тут же вкралася невесела думка, що дівчатка не схочуть згаяти цілісінький день на крикет. Дівчата — народ непевний, коли йдеться про такі речі.
Пітер сидів, спершися ліктями на коліна і поклавши голову на руки. Він одчайдушно силкувався придумати принаймні хоч одну якусь цікаву екскурсію. Але натхнення не приходило до нього. «Зрештою, — подумав він, — може, воно й краще — не відходити далеко від катера, а купитися, гуляти поблизу».
Годинник на церкві пробив дев'яту, і на річці показалися Джіл і Керол. Дівчатка пливли від мосту. Пропливаючи повз катер, вони помітили Пітера і замахали йому руками.
— Біля берега мулко, Пітере, — крикнула Джіл. — Кинь нам линву з цього боку — ми видряпаємося прямо на катер.
Пітер підвівся, вибрав добрячий товстий кранець і спустив його за борт, прив'язавши линвою до стояка.
— Добре плавалося? — спитав він чемно.
— Чудово! — вигукнула Керол. — Вода тепла-теплісінька, але така густа каламуть, що під водою нічого не видно.
— Керол пірнала, як качка, — пояснила Джіл, забираючися на катер. — Вона дуже добре пірнає. Коли у нас щось упаде за борт, Керол легко зможе дістати.
— Добре! — мовив Пітер. — Сподіваюсь, у нас нічого це впаде, але якщо таке трапиться, ти станеш нам у пригоді, Керол.
— Пітере! Джіл! Керол! — Це Майкл кричить з того берега. — Не йдіть поки що по продукти! Нікуди не йдіть! Я знайшов щось надзвичайно цікаве!
— Що саме? — крикнула Керол.
— Зачекайте, побачите. Я зараз повернусь! — І Майкл зник за будиночками.
На той час, коли Майкл обережно виплив на ялику із старого каналу, дівчатка вже встигли обсохнути й одягтися.
— Цікаво, що він там знайшов? — дивувалася Керол стежачи, як Майкл швидко веслує проти течії до «Норця».
— О, це, мабуть, справді щось чудернацьке, хоч я й не думаю, щоб дуже цікаве, — сказала Джіл. — Він скрізь суне свого носа і завше знаходить то мушлю, то риболовні поплавки, або ще якийсь непотріб, що його викидають у воду.
Майкл підігнав ялик до самісінького катера, і всі побачили, що йому нічого показувати. Незважаючи на настійні розпитування;, він відмовився будь-що розповідати.
— Я зараз перевезу вас на той берег, тоді самі побачите, — сказав він. — Обіцяю, що не пошкодуєте.
Пітер не дуже вірив у це, але щоб не охолоджувати Майклів запал, погодився супроводжувати дівчат. Ялик був замалий для всієї компанії. Отож Майкл перевіз спочатку Пітера, а потім повернувся за дівчатками. І повів усіх поза будиночками притулку, по стежці між тисовими деревами, до старої церкви із сірого каменю. Майкл відчинив двері і тримав їх, пропускаючи всіх уперед.
Знадвору після яскравого сонця в церкві здавалося темно, але гарно й прохолодно. Керол глянула на велике вікно з кольорового скла.
— О, як тут цікаво — у захваті вигукнула вона. — У нас вдома нічого такого немає.
— Немає і, думаю, не може бути, — пояснив Пітер. — Адже в Новій Зеландії все будувалося значно пізніше.
Але Майкл навіть не глянув на вікно. Він поспішив через прохід до шафи із збірниками гімнів та іншими книгами.
— Сюди! — поманив він пальцем, голосно шепочучи. — Це тут!
Всі пішли слідом за ним і спинилися перед високою книжковою шафою.
— Гляньте! — вигукнув Майкл. — Гляньте на ці Біблії! Придивіться, чи не побачите чого надзвичайного на одній з них. — Він відступив назад і чекав, збуджено переступаючи з ноги на ногу, поки вони пильно вдивлялися в рядок книг.
— Бачу, бачу! — раптом закричала Керол. — От кумедні! Таж на одній Біблії назву написано неправильно. — Вона показала на одну з книг, і всі нахилилися, щоб і собі побачити. Справді, на корінці старого пошарпаного тому у шкіряній оправі золотими літерами було написано: «Біблея».
— Що за безглузда помилка! — мовила Джіл.
Майкл узяв книжку з полиці й розкрив палітурку. На чистому аркуші перед текстом великими літерами, що скидалися на кривулі малої дитини, було написано: «Ян Тен Гейвен. Дордрехт».
— Який дивовижний збіг обставин! — вигукнув Пітер. — Отже, книга належала тому старому голландцеві, про якого розповідав тато. Дай-но гляну. — Він узяв книгу й перегорнув кілька сторінок. — Справді, й написано якоюсь чудною мовою. Це, певно, має бути голландська.
— Авжеж! — мовив хтось у них за спиною. — Це і є голландська мова.
Від несподіванки всі враз обернулися — перед ними стояв худорлявий дідок з мітлою в руках. Він, очевидно, нечутно підійшов до них по матах, що встеляли підлогу церкви.
— Вибачайте, коли налякав вас, — сказав він дружнім тоном. — Оце побачив, що ви дивитеся на книжки, і підійшов ближче: гляну лишень, що там їх цікавить? Обережність ниньки не завадить. Вештаються всякі люди, і сюди навіть заходять, шукають, що б його нишком поцупити. Отак-то.
— О, ми цього не зробимо, — запротестувала Джіл.
— Звісно, ні, міс, я бачу, що ви цього не зробите, — запевнив її старий. — Я знаю, що не зробите.
— Оця голландська Біблія… Як вона сюди попала? —
