Пригоди двієчника - Худайберди Тухтабаєв

Казали, що своєю поведінкою я ганьблю тата, передового механізатора, і маму, уславлену доярку. Тягну назад показники рідної школи. Казали, що як буду погано вчитися, то не зможу стати ні інженером, ні агрономом, ні зоотехніком.

— Неправда, я неодмінно стану інженером, — розсердився я.

— Ніколи. Повір нам, Кузиєв!

— Не інженером, то зоотехніком буду!

— Без знань тебе не тільки в зоотехніки, пастухом не візьмуть.

— Візьмуть, ще й як візьмуть! Аби лиш я сам цього забажав.

Хай не думають, що Хашимджан Кузиєв може так легко здатися. Я ще своє доведу.

У мене є моя неоціненна шапочка. І доки вона моя, я можу не вчитися, можу нічого не знати, але якщо схочу, стану будь-ким. Хай затямлять це мої дорогі вчителі. Хашимджан Кузиєв ще переверне гори, висушить моря, доб'ється всесвітньої слави!

Я не гаявся. Тої ж ночі злагодився в дорогу — доки мама не довідалася, що я натворив у школі.

Прощавай, мій дорогий кишлак! Прощай, голуба ріка, що стрибає з каменя на камінь! Прощавайте, тінисті фруктові сади! Ваш вірний друг покидає вас. І надовго. Він уже не буде ламати ваше гілля, забивати цвяхи у ваші гладесенькі стовбури…

Пробач мені, дорога мамочко! Я тебе дуже часто хвилював, засмучував, а тепер-от надовго покидаю. Пробач, мамо…

Щасливо вам залишатися, мої кучеряві сестрички! Іноді я вас бив, тягав за коси, іноді смішив, жируючи, і часто захищав, коли вас зобижали пустотливі хлопчаки. Тепер ви залишаєтеся без брата-охоронця. Дуже погано, що є ще на світі бешкетники-хлопчиська. Якщо ви скучите за мною, сестри, подивіться на мій портрет. Тільки не плачте. Ваш брат ще повернеться. Тоді всі будуть захоплюватися ним. А ви будете пишатися. Вчителі теж будуть пишатися, хоч вони сьогодні не повірили мені. Але я їм пробачаю.

І ви пробачте мені, нерозв'язані мої задачки, ненаписані вправи, непрочитані книги! Вас, правду кажучи, мені не дуже шкода, але от я йду опівночі тихим сонним кишлаком, і очі мої чомусь повнісінькі сліз… Десь самотньо виє пес. Він мовби сумує, що в кишлаку не буде веселого Хашимджана Кузиєва.

Високо в небі пливе повний місяць. Він лагідненько світить мені дорогу і немовби хоче побажати щасливої путі…

Із-за гір, що синіли вдалині, показався жовтогарячий бік сонця.

Я не знаю, куди йду. Ще не знаю, що робитиму далі. Йду собі та й годі. Ніяких турбот. А хвилюватися нема чого. Адже зі мною чарівна шапочка! З нею не пропаду, їжа потрібна — будь ласка! Ноги заморяться — сяду в автобус, і ніхто мене не вижене. Бо я можу стати невидимкою.

— Скажи, моя шапочко, де ми зараз перебуваємо?

— Не знаю, Хашимджане. Сама не відаю, що й думати.

— Скажи мені, шапочко, чи зможу я стати агрономом.

— Звичайно, Хашимджане, тільки б забажав.

— Але ж я кинув школу і вже, напевно, в інститут ніколи не потраплю. А без диплома хіба буває агроном?

— Не сумуй, Хашимджане! Згадай примовку. От і все. А тепер засунь руку в кишеню…

Дива! Засовую руку в кишеню і дістаю книжечку в синій обкладинці. В книжечці написано чорним чорнилом:

«ДИПЛОМ ВИДАНИЙ ХАШИМДЖАНОВІ… ФАХ — АГРОНОМ».

Оце дива!

— Дякую, моя шапочко! Але хіба буває диплом без печатки?

— Без печатки? Якої печатки?

— Ну такої… Круглої печатки.

— А ти, Хашимджане, подивися лишень на диплом…

І справді, аж унизу чорнильне коло, а в ньому написано «Печатка».

— Отак! Але ж я малий на зріст. Скажуть: хлопчисько, — і проженуть. Навіть на диплом не зважать.

— Не клопочися, Хашимджане. Як треба буде, я потурбуюся, щоб тебе не вважали за маленького.

Шовковиці, що росли обабіч дороги, лишилися позаду. Зелені поля зникли. Замість них пішли сухі колючі кущі, що їжилися на білих від солі пагорках. Пустеля. Гола пустеля. Дивишся на неї, і очі сльозяться. Не видно ні кінця ні краю. В нерухомому розпеченому небі шугають якісь чорні птахи. Інколи перебіжить дорогу довгохвоста ящірка або ховрашок вискочить з-під ніг. Вискочить і витріщить здивовані очі: куди, мовляв, ця людина йде? Адже навкруги пустеля!

— Шапочко моя, чуєш, шапочко, куди ми йдемо?

— Сама не знаю, Хашимджане. А ти не турбуйся. Дорога є, отож кудись вийдемо.

І справді. Незабаром усе змінилося. Ящірки і чорні птахи лишилися позаду. Зникли й колючі кущі. Попереду засиніли густі сади, а ліворуч і праворуч почалися бавовникові поля.

— Шапочко, чуєш, шапочко, де ми опинилися? Пустеля — і раптом сади! Чи не ти, бува, вродила їх тут?

— Що ти, Хашимджане! Сама дивуюся!

Я завернув до першого ж саду і скуштував спілих соковитих персиків. Поласував і яблуками.

Десь поряд гурчали трактори, перегукувалися люди. Я перескочив через арик і вийшов на зелену галявину. До неї тулилося бавовникове поле, розбите на маленькі ділянки. На кожній з них порпалося по кілька хлопчиків.

Я підійшов до найближчої ділянки. Якийсь хлопчисько завзято виривав кущики бур'яну.

— Агов, друже, бажаю тобі не вморитися! — сказав я.

— Іди собі, не заважай нам! — відповів хлопчисько, не підводячи голови.

— Ех ти… неотеса. До тебе з добром, а ти… Хлопчик підняв голову й почервонів од сорому.

— Пробачте… простіть… — забурмотів він, утираючи з лоба піт. — Я подумав, що це наш