Пригоди двієчника - Худайберди Тухтабаєв

— І взагалі, — сказав директор, — людина без знань, надто в наш час, це нуль, порожнє місце.

— Неправда, — сказав я. — Он дядечко Анарбай ніде не вчився, а працює агрономом.

— Так, але коли він хотів учитися, почалася війна. Анарбай-ака відклав підручники і взяв до рук автомат, щоб захистити нашу країну від фашистів. Крім того, він усе життя вирощував бавовник. Досвід — це теж певні знання…

Директор говорив і говорив.

«Краще б щодня по голові кочергою били, ніж зубрити ненависну алгебру!» — подумки казав я собі.

Атаджан Азизович відкинувся на спинку стільця, витер хусточкою чоло і шию, потім випив дві склянки води й сказав:

— Можеш іти, Кузиєв!

А прикрощів не поменшало. На першому ж уроці я одержав двійку з алгебри! А я ж так старався, щоб учитель мене не помітив, так старався… Навіть під парту сховався, а Кабулов, учитель математики, тут як тут:

— Ану сядь як слід, Кузиєв!

Я сів. Але вчителеві й цього мало:

— Скажи-но, Хашиме, що ми проходили на минулому уроці?

Бачите, тут мене звуть не Хашимджаном, а просто, без усякої поваги — Хашимом. І чому це саме в мене треба питати, що проходили на минулому уроці? В класі тридцять учнів, можна спитати і в когось іншого.

Я легенько штовхнув Арифа. Але він удав, ніби не помітив цього.

— Ми слухаємо тебе, Кузиєв, — знову, вже нетерпляче, сказав учитель.

Я з усієї сили стусонув Арифа ліктем під бік. Він голосно гикнув і щось забурмотів. Я став повторювати за ним.

— Вчора проходили ранні значки і рівняння…

Клас так і виліг од сміху. Я подивився на всіх — і сам зареготав.

Виявляється, замість «рівнозначних рівнянь» я змолов казна-що.

— Ясно, Кузиєв. Сідай, — сказав учитель і додав: — Двійка!

Ото вже як не повезе, так не повезе. І мама лає, і директор, і Кабулов двійки ставить. Краще зовсім не родитися, ніж отак мучитись…

Арифа я наздогнав під чинарою, що росте біля чайхани. Зараз узнає, як підводити товаришів.

— Ей, зажди-но! — крикнув я, підбігаючи до нього.

— Чого тобі? — обернувся Ариф.

— Хочу спитати, навіщо ти моє цуценя бив.

— Яке цуценя? У тебе ж немає цуценяти!

— Моє цуценя, що тепер стало псом.

— Коли я його бив?

— Торік. Ось так дав йому по голові! — І я показав, як він це зробив.

Арифова тюбетейка відлетіла далеко вбік. Але він не побіг за нею, як те було раніше, а підскочив до мене й теж заїхав по вуху. Потім я йому дав, потім — він мені, ну й пішло!

Нагодилися хлопці. Одні заступилися за Арифа, інші — за мене. З півгодини ми борюкалися. Викачалися в пилюзі, порозпанахували сорочки, порозквашували один одному носи. Мені теж добряче перепало. Але я був радий, що провчив зрадника. Не буде надалі сам усі п'ятірки загрібати. І товаришів хай не кидає в біді, а по-чесному ділиться знаннями, якими напхана його голова.

Я весело йшов закушпеленою вуличкою і співав пісеньку «Хай завжди буде сонце». А сам думав: «Ось зараз прийду додому, попоїм жирного плову — мама його смачно готує! — увімкну телевізор і приляжу на тахті. Буду дивитися матч збірна СРСР — Бразілія. Чим погане життя?!»

На хвіртку зсередини було накинуто ланцюжок. Звичайно я просуваю руку й скидаю його. Але сьогодні це не вийшло. Поверх ланцюжка висів ще замок. От тобі й маєш!..

Я зазирнув у щілину. За хвірткою причаїлася мама. В руці вона тримала кочергу, як шаблю. Я відскочив на безпечну відстань. Мама відчинила хвіртку і, поглянувши на мене, гірко спитала:

— Знову побився, негіднику?

— Хто побився, мамочко? Я ні з ким не бився.

— Ще й брешеш до того ж! Хто Арифа побив? Може, не ти?

— Та ж ні-бо, мамочко! То він мене побив. Ось… — Я підняв холошу, щоб показати синяк на коліні. Але мама й бровою не повела.

— Уроки не вчиш, дома не допомагаєш, сестрам від тебе життя немає… — почала вона перелічувати всі мої гріхи. Потім замовкла, але за хвилину раптом спитала: — Може, забрати тебе зі школи та й квит?

Я навіть злякатися не встиг.

— Геть, щоб і очі мої тебе не бачили! — крикнула мама й замахнулася кочергою. — Щоб і духу твого тут не було!

Я, звісно, швиденько зник. Хвіртка, грюкнувши, зачинилася. Я знову опинився на вулиці. Куди ж мені тепер подітися, хто мене пожаліє? І в животі наче цілий піонерський загін у сурми сурмить. А тут ще з двору так смачно пахне пловом…

Над домом нависла тривожна тиша. Туди краще не заходити. Краще на вулиці чимось розважитися, бо цей лоскітливий дух плову може людину з ума звести…

Правду кажучи, мама правильно зробила, прогнавши мене з дому. Я вже давно хотів по-справжньому узятися за одне діло. Та все ніколи було. А це опинився на вулиці голодний, самотній, нікому не потрібний і одразу пригадав казку про чарівну шапочку. Її розповідала мені бабуся, коли гостювала у нас минулого року. Ось ця казка.

Був собі на світі пастушок. Усе в нього виходило не так, як