Пригоди двієчника - Худайберди Тухтабаєв

Мучився хлопець, мучився, і раптом — хоп! — знайшов гарну шапочку з білої вовни, гаптовану по краях. І виявилася ця шапочка не простою, а чарівною. Вона допомогла хлопцеві відбити у злодія наречену, помститися цареві і зробити ще багато-багато добрих справ.

— Ех, трапилася б мені така шапочка… — зітхнув я, прослухавши казку.

— А ти пошукай її, онучку, пошукай! — сказала бабуся, погладивши мене по голові. — Кажуть, довго і щасливо жив той юнак на білому світі. А перед смертю сховав чарівну шапочку й наказав їй допомагати людям.

— А не кажуть, де він її заховав? — спитав я лукаво.

Я ж знав: що буває в казках, того в житті не трапляється.

— Кажуть, — відповіла бабуся переконано. — Десь у цих краях вона схована. Аллах її знає, може, навіть у вашому кишлаку. І жде, либонь, не діждеться свого хазяїна.

«Хазяїном чарівної шапочки має бути Хашимджан Кузиєв!» — сказав я сам собі. І почав шукати. Спершу перевірив головні убори всіх мешканців кишлаку. Виявилося, що майже у всіх тюбетейки, у тракториста Ібрагіма Кічі — кепка, у рисівника Анатолія Кіма — солом'яний капелюх, і лише пастух Далбулбай Джулбулбай носить шапку. Але вона не з вовни, а з лисячої шкури. І називається малахаєм.

Потім я перекопав усе пустирище, що за садом головатого Арифа. Може, поклали шапку у скриньку й закопали, як скарб?

На пустирищі нічого не було. Я навіть курей порадував — купу гною на фермі розкопав. І все даремно.

Але тепер я знав, де треба шукати мою чарівну шапочку. Всілякі скарби, тим більше чарівні речі, ховають, як водиться, у якій-небудь старій покинутій хижі, що її навіть дикі коти обминають. Про це можна прочитати в першій-ліпшій книжці. А така хижа в нашім кишлаку є. Неподалік від пустирища, де ми м'ячі ганяємо.

Отже, буду шукати чарівну шапочку. Але спершу треба добути їжі.

Сховавши портфель у траві біля арика, я забіг до сусідки.

— Ти чого так пізно, Хашимджане?

— Мама просила позичити у вас дві перепічки до завтра.

— Будь ласка, синку, будь ласка…

Поклав я ще гарячі перепічки в портфель — і ноги на плечі.

Хижа стояла самотиною. Похмура, вона зловісно дивилася на мене віконцями, схожими на чорні провалля. Людина я не боязка, але краще б мені прийти сюди вдень. А то ж поки я ходив, мов прив'язаний, навколо дому, нюхаючи пахощі плову, та поки докумекав, нарешті, як добути перепічки, сонце сіло, і на кишлак упали сутінки.

Я обережно підкрався до віконечка і вліз у хижку. Темінь — хоч в око стрель. А тут ще назустріч мені хтось плигонув: схоже, вовк! Я заволав і зі страху пожбурив у нього портфель. Вовк завищав і вискочив у вікно. І тут я впізнав його: то був одновухий пес мірошника Шергази Кульгавого. Якщо тут ховається найбоягузливіший у кишлаку пес, то лякатися нема чого. Треба братися за діло.

Я перемацав усе сміття на підлозі, обнишпорив шпарки у стінах, розколупав нігтями мишачі нори. Анічогісінько. Даремно, мабуть, шукаю цю чарівну шапку. Напевне, її ніколи й не було.

Сів на підлогу біля вікна, де видніше, дістав перепічку. Вона смачно пахла — видно, тісто замішували на молоці. Креснув сірником, і — о диво! — просто переді млою, на протилежній стіні, були двері. Як же я їх не помітив?! А може, раніше їх не було? Адже я світив сірниками і обнишпорив усі стіни. Чи це, бува, не шапочка мені допомагає?! Відчинив двері, запалив сірник. Ого, оце так багатство — ціла купа всякого ганчір'я! Де ж їй ще сховатися, чарівній шапочці, як не в цій горі ганчір'яній?!

Різні клаптики, старий брезентовий чобіт, калоша, підситок, розчавлена алюмінієва миска, дохлий пацюк, черепки з-під розбитого порцелянового чайника, рукав чапана[1], шапка… Новісінька шапка з білої вовни з гарною мережкою по краях, вигаптуваною шовковими нитками.

Невже це вона, моя чарівна шапочка?

— Так, це я, — почувся нараз тонесенький голосочок. — Добридень, Хашимджане!

— Здрастуй, моя шапочко, — прошепотів я, тремтячи від щастя. — Я тебе так довго шукав…

— Я теж дуже довго чекала на тебе, Хашимджане…

— Правда, що ти чарівна?

— Правда, Хашимджане, правда. Як тільки ти забажаєш, можу побудувати палац, зробити тебе падишахом… Скажи тільки примовку: «Угорі небо, внизу земля, виконай моє бажання, шапочко моя!»

— Ну та в падишахи мені не пече, — хіхікнув я. — Мені б чогось простішого, щоб неприємностей якомога менше було.

— Це дуже легко, Хашимджане. Зробишся невидимкою, і ніхто тобі лиха не зможе заподіяти.

— Оце воно! Зроби мене невидимкою, шапочко!

— А примовка? Ти про неї не забувай. Надінь мене з сам собі скажи примовку.

— Гаразд. — Я надів чарівну шапочку і промовив — «Угорі небо, внизу земля, виконай моє бажання, шапочко моя!»

Потім побіг додому.

Заплакана мама строчила щось на швейній машинці, Айша готувала уроки.

— Мамо! — покликав я тихенько.

Мама здригнулася, оглянула кімнату, сторожко прислухаючись. Потім похитала головою й тяжко-тяжко зітхнула:

— Мабуть, учулося…

Я сів до столу, підсунув до себе миску з холодним уже пловом.

— І куди міг подітися твій брат? — сказала мама, кинувши жалібний погляд на Айшу.

А та навіть голови не підвела від своїх зошитів. Знизала плечима й промурмотіла: