Лука і вогонь життя - Ахмед Салман Рушді

летючий килим на небезпечно великій висоті шістдесяти однієї милі над поверхнею Землі — менше, ніж за милю до Лінії Кармана, але настала мить, коли Сорая була змушена тримати летючий килим на небезпечно великій висоті шістдесяти однієї милі над поверхнею Землі — менше, ніж за милю до Лінії Кармана, але настала мить, коли Сорая була змушена тримати летючий килим на небезпечно великій висоті шістдесяти однієї милі над поверхнею Землі, менше ніж за милю до Лінії Кармана, але настала мить… Їх уже майже було проковтнула пастка, проте вони вирвалися й полетіли, як той камінець з хлопчачої рогатки, в напрямку, куди Сорая не збиралася летіти, проте нічого не могла вдіяти. Летючий килим завертівся, як монетка, а його пасажири у відчаї притислися один до одного. Лука навіть не помітив під собою Великого Загнивання, як вони вже потрапили в Тумани Часу. З Туманами також не все було гаразд — у сірій, колись непроникній стіні з’явилися великі діри й широкі пролами. Килим продовжував кружляти всередині Туманів, а Птахи Пам’яті плакали, дуже боячись Забуття; Койот аж завив, і все могло обернутися у велике лихо, якби «Друзяка», себто Титан Прометей, не встав на рівні ноги і не заговорив з позиції Сили.

— Khulo! — заревів він у туманному вирі небуття. — Я не втікав від птаха Зевса, аби загинути в тумані! Dafa ho! Геть з дороги, погана Завісо, ми летимо далі. — Летючий килим одразу вигулькнув з Туманів, а Лука зміг зорієнтуватися в просторі.

Їхнє становище було не з найкращих. Їх віднесло далеко від Річки. Тепер під ними було Місто Снів, і Сорая щосили намагалася спрямувати летючий килим у правильному керунку; Лука ж бачив повалені, ніби карткові будиночки, вежі Міста Снів, бачив, як безпритульні Сни, що квітнули б у затишній напівтемряві за щільними портьєрами, на освічених вулицях хиталися, падали й в’янули. Вулицями Міста гасали сліпі кошмари, і навіть ті нечисленні мешканці, яким удалося залишитися неушкодженими, тинялися безцільно, не звертаючи уваги на безлад, ніби жили в якомусь власному світі. «Це, мабуть, видіння», — здогадався Лука.

Загибель Світу Чарів ужахнула його, бо це могло означати лишень одне: життя Рашида Халіфи котилося по своєму останньому схилові, а коли Лука побачив, як тріскаються поля й ферми в Країні Втраченого Дитинства, як вирують лісові пожежі на Блакитних Пам’ятних Пагорбах, як у нього на очах упало Місто Надії, то він просив одного: «Поверни мене додому вчасно, будь ласка, не запізнюйся, лишень поверни мене додому вчасно».

Раптом він побачив, як до них на великій швидкості наближається Надхмарна Фортеця Баадал-Ґарг, до того ж із цілісінькими мурами, а Хмарина, на якій вона стояла, аж кипіла й вирувала, ніби на плівці із прискоренням, і він із захололим серцем зрозумів, що найважливіша його битва — попереду. Однією рукою Лука притримував на шиї Горщик Видр, і тепло, що від нього йшло, додавало йому сили. Прорачкувавши по всьому летючому килимові аж до Сораї, оскільки ходити по збуреному, розгойданому, хиткому килимі було неможливо, він запитав, знаючи наперед відповідь:

— Хто господар тієї Фортеці? Вони женуться за нами?

Обличчя й тіло Сораї були напруженими.

— Шкода, що Військово-Повітряні Сили Видр відстали, — сказала вона майже про себе. — Хоч і вони б нічого не вдіяли супроти такого ворога. — Потім сумно повернулася до Луки й відповіла: — Глибоко в душі я знала, що це має статися, — промовила вона. — Я не знала, де, як і коли, але знала, що вони нам цього не подарують. Це Ааліми, Охоронці Вогню, Володарі Часу. Дзьо-Гуа, Дзьо-Гай, Дзьо-Айґа. Неприємнішої Трійці ти більше не побачиш. Підозрюю, що з ними наш зрадник і перебіжчик. Он поглянь, на мурі. Яскраво червона сорочка. Поношений капелюх-панама. Той негідник — серед твоїх найзапекліших ворогів.

Так, це був Ніхтотато, більше не прозора примара, а звичайнісінька людина. Лють і страждання боролись у серці Луки, але він відкидав їх геть. Був потрібний холодний розум. Наближуючись, Фортечне Місто Баадал-Ґарга невпинно збільшувалося. Хмара, на якій стояло місто, почала окутувати Летючий Килим Царя Соломона Розумного, й незабаром вони вже були оточені мурами Фортеці. Лука збагнув: вони — у небесній в’язниці; хоч повітря над ними було чисте, але якщо б вони спробували втікати, то невидимий бар’єр обов’язково став би їм на заваді. Вони — бранці Часу, й летючий килим зупинився неподалік муру, де вже стояла істота, відома Луці як Ніхтотато, і презирливо всміхалася.

— Поглянь на мене, — сказав він. — Як бачиш, ти запізнився.

Лука доклав немало зусиль, аби залишитися спокійним, але все ж таки крикнув у відповідь:

— Це неправда, бо вас би тут не було, хіба не так? Якщо тільки ви не збрехали, ви б мали анти-вибухнути, ви б мали, як ви висловлювалися, перестати бути, а ще ви сказали мені, що вам цього дуже не хочеться робити…

— Не-бути, — виправив його Ніхтотато. — Тобі давно вже пора вивчити термінологію. А коли я казав, що не хочу цього робити, то справді, я збрехав. Чому б це комусь не хотілося робити того, для чого він створений? Якщо ти народжений для танцю, то ти танцюєш. Якщо ти народжений для співу, то ти не сидиш, стуливши писок. І якщо ти починаєш існувати для того, аби зжерти людське життя, то ти робиш свою роботу, а тоді Не-Буття — велике задоволення, навіть вершина задоволення. Так! Повний екстаз.

— Ви так говорите, ніби закохані у смерть, — промовив Лука, і лишень тоді зрозумів значення сказаного.

— Досить таки, — сказав Ніхтотато. — Тепер ти зрозумів. Я признаюся у певній самозакоханості. І готовий признатися, що це не надто шляхетна риса. Але я повторюю: екстаз. Тим більше у такій справі. Визнаю, твій тато боровся зі мною не шкодуючи сил. Хвала йому й слава. Він явно відчуває, що має вагомі причини залишатися живим, і, можливо, однією з таких причин є ти. Але тепер