Бурелов - Пол Стюарт
— А я вже гадав, ти забудеш спитати, — приснув він. — Я подарую тобі секрет виробництва фракспилу.
У Матінки Товстобрюхперо відвисла щелепа. Звідкись із глибини горлянки вихопився дивацький щебетливий клекіт.
— Таж… таж… таж… — пробелькотала вона. — Цебто… таж я приберу до рук увесь водяний ринок! — вереснула вона.
Живчик кивнув головою і бридливо пас очима обличчя жінкоптиці, спотворене ницими радощами і голою захланністю.
— Я орудуватиму всім! — сокоріла вона. — Я стану могутніша, ніж цей слизняк Сименон Ксинтакс, могутніша, ніж цей вискочень Вілнікс Помполніус! Я стану могутніша, ніж усі вони взяті разом! — Тут вона повернулась і підозріло ушнипилася в Живчика. — А ти певний, що знаєш секрет? — запитала вона.
— Авжеж, — відповів Живчик. — І коли ти задовольниш мої вимоги, я тобі це доведу. Ти станеш можновладницею і такою багатиркою, що тобі й не снилося!
Матінка Товстобрюхперо скуйовдила пера і вп’ялася у Живчикові очі холодним некліпним поглядом.
— Ось ваша частка, сину Захмарного Вовка, — вирекла вона, добуваючи з кишені фартуха шкіряного капшука з золотими монетами і кидаючи його на стіл. — Але закарбуйте собі на лобі, Капітане Живчику. Тільки піддурите мене — я особисто подбаю про те, щоб спілка дізналася про ваше зухвальство. — Вона приплющила свої очі-намистинки. — Спілці катів буде особливо цікаво довідатися, що на них чекає новий предмет студій — і то студій щонайдокладніших.
Сонце вже було на спаді, коли Живчик залишив таверну «Дуб-кривавник». Укупі з Камінним Штурманом вони повернулися в док, витягли важку скриню із трюму «Вітроплава» і вирядилися через Нижнє місто.
На тісних загиджених вулицях панували спека і задуха, тож чимало власників рундуків та крамниць зачиняли свої заклади і лягали трохи здрімнути, як і годилося в пообідню пору. Перерва закінчиться на заході сонця. Один із них, проте, не зачинився, і коли Живчик та Камінний Штурман тарганили мимо скриню з бурефраксом, його гладкий, лиснючий від сала власник уродився на порозі.
— Ага! Ось ти де! — загорлав М’яло-Ряснопіт і ринув на Живчика.
Не довго думаючи, Живчик вихопив меча.
— Вступися, — спокійно промовив він, — а то пошкодуєш.
М’яло-Ряснопіт відступив, і в його очах промайнув ляк.
— Я… я і гадки не мав тебе кривдити… — заскиглив він.
Живчик зніяковіло блимав на переляканого крамаря. От тобі й пошуки пригод! На що він оце перетворився? Юнак мерщій скинув залізну рукавицю і, похнюпивши очі, простяг її салогубові.
— Ось, — сказав він. — Бери.
М’яло-Ряснопіт узяв.
— Що… що це? — прохарамаркав він.
— Здобич із Присмеркового лісу, — пояснив Живчик. — Рукавиця взялася фракспилом, якого стане для виробництва питної води тобі, твоїй родині та всім твоїм тваринам до смерті-віку.
М’яло-Ряснопіт провів пальцем по струменистому, наче рідина, порохові.
— Фракспил! — роззявив він рота. — Оце так так! Дякую тобі. Красненько дякую!
— Гадаю, відтепер справу з помагай-бідою можна вважати закритою?
— О, певно що закритою, абсолютно, цілком і повністю закритою! — запапляв М’яло-Ряснопіт. Живчик повернувся йти. — Може, я зробив би щось для тебе? — провадив крамар. — Якщо тобі потрібен якийсь екзотичний вид — я з-під землі дістану. Це буде мій подарунок. Кивни тільки пальцем.
Перш ніж рушати, Живчик озирнувся на нього.
— Може, я колись і вдамся до твоїх послуг, — промовив він.
Живчик і Камінний Штурман подалися далі і що більше наближалися до Санктафракса, то дужче калатало у хлопця серце. Зі страху чи з радощів — він і сам не знав. Аж ось вони опинилися під самим громаддям плавучої скелі, і Живчик уперше за весь час звів очі догори. Високо над головою висів великий кошик.
— Гей, там угорі! — нагукав він. — Я хочу відвідати Санктафракс.
Маленьке кутасте обличчя дрібногобліна визирнуло із-за краю кошика і видивилося вниз.
— На чиє запрошення? — поцікавився він.
— Нам до Професора Темрявознавства, — відповів Живчик.
Дрібногоблін прищулив свої сліпаки.
— Кажете, Професора Темрявознавства? — перепитав він. Кошик почав спускатися.
Живчик повернувся до Камінного Штурмана і всміхнувся.
— Поки що все йде добре, — прошепотів він.
Кошик спустився просто перед ними, і дрібногоблін зміряв їх поглядом із голови до п’ят.
— Сподіваюся, скриня не занадто важка?
— Куди легша, ніж буде незабаром, — зронив Живчик. — Ми повантажимося, якщо ти нам підсобиш.
Утрьох вони поставили скриню в кошика і повскакували туди самі. Далі дрібногоблін нагнувся, схопив держака корби та й давай крутити.
Кошик загойдався з боку на бік, перехнябився і сповільна відірвався від землі.
— Цікавий чолов’яга цей Професор Темрявознавства, — озвався дрібногоблін скигливим гугнявим голосом. — Без кінця ворогує із Найвищим Академіком. — Він скрива поглянув на Живчика в надії з’ясувати його думку, перш ніж провадити далі.
Живчик пирхнув.
— Узурпатор є узурпатор, — вирік він.
Камінний Штурман неспокійно засовалася. Санктафракс кишів нишпорками.
— А ким же ще йому бути? — відрубав, повертаючись до неї, юний капітан.
— Багато хто так гадає у вікодавньому плавучому місті, — глибокодумно закивав головою дрібногоблін. Він звів очі й зустрів Живчиків запитальний погляд. — Далебі, я не з тих, хто дослухається до пліток, — не вгавав перевізник, — але подейкують, ніби дні Вілнікса Помполніуса лічені.
Живчик мовчки слухав.
— Ясно, у всьому винен він сам. Він що, гадав, спілчани його цілуватимуть, коли він перестане постачати їх фракспилом? Га?
— А може, просто вже нічим постачати? — висловив здогад Живчик.
— Цілком з вами згоден. Якщо ні для спілчан, ні для академіків з нього жодного пуття, то скільки, по-вашому, він ще зможе чіплятися за владу? Га? — Дрібногоблін глибоко втяг у себе повітря. — Якщо вам цікава моя думка, саме спілчани й доберуться до нього перші. Ох, і не люблять же вони, коли їх водять за носа! — вигукнув він і з усього маху чикнув собі пальцем по горлянці. — Чи ясно я висловлююсь?
Живчик кивнув головою, але від коментарів утримався. Йому сяйнула думка: якщо Вілнікс Помполніус коли-небудь прибере до рук скриню з бурефраксом, то не тільки здихається всіх своїх клопотів, а й увічнить свою продажну владу.
Вони мовчки піднялися нагору, де дрібногоблін скочив на причал, щоб допомогти
