Бурелов - Пол Стюарт
Живчик не витривав перед шквалом несамовитих, хвиських ударів. Надсадно дихаючи і похитуючись, він позадкував, якомога боронячись і хлянучи з кожною секундою. Нараз плескатоголовець цибнув праворуч і замахнувся своїм важким мечем зліва. Живчик був захоплений зненацька. Зашпортнувшись, він поточився вбік і стукнувся ліктем об стіну.
— А-а-а-а-а-а! — закричав він не своїм голосом, коли пекельний біль прошив його руку і шугнув униз по хребту. Меч брязнув об камінну долівку.
Смілоголов ступнув уперед, очі його палали. Він замахнувся мечем.
— Безклепкий дурнику, — просичав він. — Невже ти й справді сподівався побити мене — особистого драбанта самого Вілнікса Помполніуса, найлютішого і найстрашнішого вартівника у Санктафраксі? — Він стис держака меча, аж побіліли кісточки пальців. Лискучий шарлатовий язик пурхав по його тонких губах; очі яскріли… — Ох же ж і потішусь я зараз.
— Стій! — скрикнув Живчик. — Опусти меча!
Плескатоголовець вишкірився.
— Полохлива крихітка лісова миша у шкурі прехороброго ведмедиська, га? — бридко загигикав він.
— Вислухай мене, — вів далі Живчик, сягаючи до кишені свого каптана.
— Чи ти ба, яка підступність! — заревів плескатоголовець. — Зараз же вийми руку, а то я пришпилю тобі її до серця.
Живчик поволеньки витяг руку, являючи на світ Божий капшука — дарунок Матінки Товстобрюхперо. Відтак легенько забряжчав ним, виважуючи в долоні.
— Золото, Смілоголове, — оголосив він. — Десять золотих могли б стати твоїми.
— Поза всяким сумнівом, — погодився той. — Так само, як я міг би перерізати твою чарівну горлянку і загребти їх усі.
— Авжеж міг би, — не давав збити себе з плигу Живчик. — Але це не пішло б тобі на користь.
Плескатоголовець хвильку повагався.
— Що ти маєш на увазі? — роздратовано запитав він.
— Той, кому ти присягнув на вірність, не сьогодні-завтра розпрощається з булавою, — пояснив Живчик.
— Що? Вілнікс Помполніус. Ой, не смішіть мене! — вигукнув плескатоголовець. — Найвищий Академік?
— Підлий узурпатор! — буркнув собі під ніс Професор Темрявознавства.
— Спілчани проти нього, — провадив Живчик. — Професура проти нього.
— Але… але чому? — допитувався плескатоголовець.
— Чому? — встряв Професор Темрявознавства. — Бо він зостався як без фракспилу, запоруки добрих стосунків зі спілчанами, так і без бурефраксу, спроможного утримувати плавучий Санктафракс на місці.
Смілоголов мав збентежений вигляд.
— Але ж бурефракс є у скарбниці, — заперечив він. — Хіба не його Вілнікс наказав мені стерегти?
— А хто тобі боронить подивитися? — запропонував Професор і вручив йому важкого ключа.
Сліпаки плескатоголового гобліна звузились.
— А якщо це якийсь підступ?
— Тільки кинь оком! — нетерпляче нагримав на нього Професор.
Не опускаючи меча, Смілоголов підійняв лампу і потяг до входу в скарбівню. Він крутнув ключа у замку, натис на клямку і штовхнув двері. Потім просунув голову всередину і пильно розглядався на всі боки, не вірячи своїм очам. Нараз його почала душити лють.
— Порожньо! — прогарчав він. — Брехав, водив за носа, нікчема… Порожньо, хоч покотись!!!
— Вілнікс тебе дурив, — просто сказав Професор. — Так само, як і всіх.
— Ви тягли руку за неправою стороною, Смілоголове, — мовив Живчик із притиском і пояснив, чим це може на ньому окошитися. — І найпевніше тобі тепер не буде місця у Санктафраксі. А проте…
— Але ж я сном-духом не відав! — випалив Смілоголов. — Я робив своє діло, та й годі. Я…
— А проте, — повторив Живчик, — є спосіб викрутитися з цієї халепи, спосіб єдино можливий! — Він помовчав. — Із тебе хвацький січовик, Смілоголове.
— Не маю собі рівних, — погодився гоблін.
— І відданий тілом і душею, — вів далі Живчик.
— Так-так, — палко погодився плескатоголовець.
Живчик кивнув головою.
— Тоді ось моя пропозиція, — сказав він. — Ти пристаєш до команди мого піратського корабля. Але не як невільник. На борту «Позасвітнього гарцівника» не буде жодного раба чи там галерника. — Він стрельнув оком на шкіряний капшук. — Що ти на це скажеш?
Якусь мить плескатоголовий гоблін зберігав мовчанку. Потім по його широкому виду розповзлася усмішка. Його погляд зустрівся з Живчиковим.
— Скажу «так», — відповів він.
Живчик неквапом відрахував собі в долоню десять золотих.
— Але якщо ти спробуєш перейти мені дорогу, Смілоголове, тоді начувайся, — пригрозив він. — Як у Нижньому місті, так і в Санктафраксі не бракуватиме таких, кому кортітиме запопасти до своїх рук колишнього тілоохоронця Вілнікса Помполніуса.
— Можете на мене покластися, капітане Живчику! — запевнив Смілоголов.
— Сподіваюся, що можу, — сказав Живчик і, вдаривши з гобліном по руках, вручив йому монети. — Ласкаво просимо на борт, Смілоголове!
Професор, що спостерігав за цим торгом із певним збентеженням, виступив наперед.
— Ходімо, — озвався він. — Ми ще не довели свого діла до краю.
Живчик кивнув головою.
— Смілоголове, — звернувся він до гобліна, — беріться за другий кінець скрині. — Плескатоголовець не зрушився з місця. — Смілоголове! — гримнув Живчик. — Сподіваюся, ми не свідки першого об’яву бунтівної вдачі?
— Ні-ні! — сказав Смілоголов, підходячи до скрині. — Аж ніяк, пане, але… — Він стрепенувся. — Чому ця скриня так дивно світиться?
— Це бурефракс, — пояснив Живчик. — Ми принесли бурефракс. Спустошеній санктафракській скарбниці порожнювати вже недовго.
І справді, за хвилину скарбниця знову була повна. Посередині кола, викарбуваного в самому центрі зали, стояла скриня з бурефраксом.
— Але чому нічого не діється? — запитав Смілоголов.
— Лише в непроглядній, кромішній пітьмі бурефракс досягає своєї найбільшої ваги, — розтлумачив Професор. Він підніс віко скрині і прибрав ліхтаря присмеркового світла. — Ходімо, — сказав він. — Час не жде.
Ланцюжком — із Професором на чолі та Живчиком у самому хвості — вся четвірка рушила до дверей. Під час їхнього ходу ліхтар та лампа гойдалися, кидаючи кругом по залі, а також і на скриню, меткі темні тіні. Щойно бурефракс, опинившись у темряві, додавав у вазі, як світло з’являлося знов, потім, уже з новою тінню, він додавав у вазі ще більше. І за кожним її коливанням підлога скарбниці гойдалася і двигтіла.
— Хутчій! — крикнув Професор і пустився бігти.
Решта пішли за його
