Бурелов - Пол Стюарт

Живчик усміхнувся.

— Я навіть не знаю твого імені.

Камінний Штурман мигцем зирнула на нього і задумливо примружила очі, стискаючи обіруч свого захисного каптура. Нарешті вона озвалася.

— Мене звати Моджін, — відрекомендувалася вона.

…Назавтра вранці Живчик пробудився з першим промінням сонця. Покинувши сонну Моджін — хай собі спочиває! — він прискіпливим оком оглянув корабель знутра. Незабаром було ясно: сонце ще не раз зійде над смердючим Багнищем, поки «Вітроплав» стане годящим для небесних мандрів. Корпус не тільки був пробитий тут і там, а й прогнив із правого борту, загрузлого в болоті, щогла надламалася і, хоч кілька висячих гир були на місці, багатьох із них бракувало. Летюча скеля розкололася навпіл. Одна половина зав’язла у теплій твані під корабельним корпусом. Другої ніде не було видно.

— Найперше, — промовив він, — киньмо оком, чи не знайдеться на борту якого завалящого струменту. Якщо я не розстараюся на молоток і кілька цвяхів, то дідька лисого щось направлю! — Він повагався. — З другого боку, який сенс це робити, поки не знайдено другої половини летючої скелі? — Він обернувся. — Але знову ж таки, якщо на борту провіанту катма, то на нас так чи так чекає голодна смерть.

І з цими словами він повернувся назад на корабель.

Та куди б Живчик не зазирнув, на нього чекало розчарування. Комора у твіндеці, склад і вантажний відсік виявилися порожнісінькими. Каюти і кают-компанія світили голими стінами. І він уже знав, що нічого не було і в трюмі, де вони з Камінним Штурманом перебули ніч.

— Нам кінець, — зітхнув він. — Краще я зразу скажу про це Моджін. — І він подався сходнями назад у трюм.

Сягнувши днища, Живчик тривожно зсунув брови. Де запропастилася Камінний Штурман? Де поділася скриня з бурефраксом та бридка виставка пальців? Коли його очі принатурилися до мороку, він збагнув, що опинився у зовсім іншій частині трюму — в носовому відсіку, а не в головному. Він розглянувся довкола і спершу роззявив рота, а тоді вишкірився і скрикнув із захвату.

— Живчик? — озвався голос із-за дерев’яної переділки. — Що тобі таке?

— Нарешті! — гукнув Живчик. — Знайшов! Я знайшов Скридові пакгауз та спальню. І… і тут є для нас усе, — провадив він, — тарілки, келихи, ножі та ложки. О, а ось його вудлище, гачки та волосінь. Свічки і гас для ламп. І великий ящик морських галет. І барило деревного грогу. І… О Моджін! Він спав на вітрилах!

— А такелаж? — крикнула Моджін. — Без линв їх не підняти.

Живчик понишпорив під матрацами зі згорнутих вітрил.

— Є! — вигукнув він. — Вони поскручувані кільцями і правлять за нижні підпори — усі линви, яких тільки можна бажати. І… ось! Повна скриня робочого струменту. Хоч зараз берися до діла! — Він помовчав. — Як твоя нога?

— Більш-менш, — відгукнулася Моджін, але Живчик учув біль у її ніжному голосі.

Живчик щиро взявся до роботи. Година за годиною трудився він у поті чола, виконуючи настанови своєї напарниці, якій — хоч вона й не признавалася — дошкуляв невідступний біль від глибокої запаленої рани на нозі. Але «Вітроплав» був таки руїна. Кожен рангоут видавався гнилим, кожна дошка обшивки — ладною розпастися. Хоч як він старався, латаючи тут, обтинаючи там, справа здавалася безнадійною. Коли сонце закотилося за обрій, він розглянувся довкола, знічений мізерністю своїх здобутків.

— Цьому не буде кінця-краю, — поскаржився він.

— Не журися, — заспокійливо мовила Моджін своїм лагідним, сором’язливим голосом. — Знайдеш другу половину летючої скелі, і він у нас полетить.

Живчик похитав головою.

— Але ж летючій скелі притаманна плавучість, — зауважив він. — Може, вона просто знялася і полетіла?

— Навряд, — відповіла Камінний Штурман. — Сам знаєш, холодну скелю пориває вгору, а гарячу вниз. Якщо припустити, що вона десь плюхнула у теплу твань Багнища, то вона ще й досі там лежить.

Хоч Камінний Штурман і зазнала тяжкого ушкодження при спуску з «Бурелова», на щастя, кістка її ноги залишилася ціла. Завдяки регулярним промиванням водою, стерильною після фракспилу, набряк спав, почервоніння зникло, і запалена рана помалу гоїлася. На десятий день їхнього побуту на кораблі Моджін уперше зіп’ялася на непевні ноги.

— Це дивовижно, Моджін! — вигукнув Живчик і взяв її за руку. — Ану, чи ти зможеш перенести на неї вагу всього тіла?

Камінний Штурман обережно ступнула вперед правою ногою. І відразу ж заточилася. Губи її скривилися, але вона вперто шкандибала далі.

— Браво! — заплескав у долоні Живчик. — Скоро нога буде як новенька.

— Їй уже ніколи такою не бути, — хоробро всміхнулася Моджін. — Але, гадаю, кілька років ще служитиме справно! Ну, а як там наша вечеря?

Вона звела очі на Живчика і понюхала повітря.

— А, вечеря! — стрепенувся Живчик. — Зовсім вилетіло з голови! — І він майнув надвір, щоб зняти з вогню сковорідку. — Якраз те, що мені до смаку! — озвався він.

— Себто підгоріле, — з усміхом зауважила Моджін, визираючи з виламу в корпусі.

Живчик звів очі й вишкірив зуби. Сором’язливість Камінного Штурмана повільно зникала.

— То ти так нічого й не з’їси?

— Я цього не сказала, — почулося у відповідь. — Ну, та менше з тим. Що в нас на сьогодні? Тільки цур! Не розказувати байок. Риба-болотниця!

— На сьогодні битеники з волорожини, — сказав Живчик. — А також свіжий хліб із хрусткою скоринкою та добренна м’ясна салата з бочка.

У Моджін одвисла щелепа.

— Звичайнісінький жарт, — засміявся Живчик, вручаючи їй дерев’яну тарілку з її добовою порцією трьох рибин-болотниць та плитки морського сухаря, приоздобленої згори жменею сушні із заболоні. — Кращої дієти годі вигадати, — зауважив він.

— Ну, якщо ти так кажеш… — усміхнулася Моджін. Вона зручно вмостилася на скелі внизу і по-геройській куснула краєчок твердої як камінь галети.

Ген-ген далеко здорове сонце сідало за обрій, розгортаючи на небі зелено-рожеве віяло. Живчик і Моджін спостерігали, як один по одному спалахують санктафракські вогні. Над їхніми головами вже блимали зірки і — поки вони сиділи і підживлялися в німотній тиші — ніч заволокла все небо, гейби напинаючи над ними своє чорне шатро.

— Люблю