Казки - Ганс Хрістіан Андерсон
Хай наша пісня, як вітер, гуде —
Вже молодий з молодою іде.
Гарні обоє; тільки й біда —
Слова не скажуть, наче вода.
Зроблені з шкур рукавишніх[21] вони —
От задля того глухі й кам’яні!
Дарма, — а ми, мов весільні грачі,
Будем в негоду співать їм вночі!
Тут поназносили молодим і дарунків; тільки ляльки до їстівного ані доторкнулися, бо були з свого кохання ситі.
— Що ж, чи будемо вибирати літню оселю, чи маємо за границю їхати? — спитався молодий.
Закликали на пораду ластівку, що мандрувала багато, та курку, що п’ять виводків вивела. Ластівка розказувала про теплі краї, де виноград росте красний, великий, де повітря легке, пахуче, де гори таких розкішних кольорів, яких тут не побачити зроду.
— Проте там немає нашої капусти! — сказала курка. — Я от одного літа жила на селі з моїми курчатками, так там є смітник… От було де швендяти й кублитись вволю! Ми ще мали пропуск у садок капустяний. Господи, що то за рай! Кращого, здається, і не здумати!
— Що ж там? — каже ластівка. — Велике діло — качани: вони всі проміж себе схожі!.. Та тут і негода ще часто!
— Сількісь[22]! А проте люди живуть!
— Тут і холодно, й сніг!
— То й добре для капусти! — курка каже. — А часами й у нас буває душно! От позаторік яка була спека влітку, надто п’ять тижнів, просто не можна було витримати! Зате у нас нема такої трутної живнечі[23], як там, і розбишак немає! Той лиходій, кому рідний край не здається найкращим! Варт, щоб його й духу не пахло! — розкудкудакалась курка й додала: — Я й сама мандрувала: раз у койці[24] щось коло дванадцяти миль переїхала. Жодної втіхи в мандрівці не бачу.
— Справді, курка — розсудливіша пані! — сказала лялька Берта. — Мені теж не кортить у гори, щоб лазити то вверх, то вниз. Ні, ми підемо на подвір’я — на смітнику гратись та шпацирувати по капусті!
Так і сталося.
Субота
— А що? Розкажете мені казочку? — спитався Яльмар, як Сновійко приспав його.
— Ні, сьогодні на те не маємо часу! — сказав Сновійко і розкинув над ним свого гарного шатрика: — Полюбуй-но на цих китайців!
І справді, шатрик здавався великою китайською мисою, розписаною синіми деревами та мостами мережаними, з котрих китайчата головами кивали.
— На ранок мусимо ми увесь світ прибрати, — сказав Сновійко, — бо завтра свято, неділя. Я полечу ось на дзвіницю, подивитись, чи дзвіновички вишліфують дзвони, щоб гули гарно та голосно; а звідти заверну і на поле, чи вітер змітає пил з квіток та травиці? Але найзабарніша робота з тими зорями: треба мені їх усіх поздіймати і вияснити добре. Я їх кладу у свого попередника[25], але спершу кожну карбую і на дірочки, де сидять вони, кладу ту ж саму карбіж, щоб не поплутатись часом і кожну зірку щоб щільно пригнати, а то зриватимуться. От і мали б ми надто котючих зір, що котяться одна по другій на небі!
— Слухайте, що я скажу, пане Сновійку! — шамкнув старий портрет, що висів на стіні над ліжком. — Я предок Яльмара і дуже вам вдячен, що ви розказуєте хлопчику казочок; але навіщо йому голову крутити? Адже зор повиймати не можна, бо вони ж такі самі кулі, як і наша земля: і це в них — саме добре!
— Спасибі тобі, дідугане, — сказав Сновійко, — спасибі! Ти тут голова родові — прапрадід; але я ще старіший од тебе: я сподавній поганин! Греки й латинці мене божком сну називали! Мене й найповажніші люди завжди приймали; я й тепера до них вхожий! Знаємо добре без тебе, як зі старшими і як з дітьми поводитись. Врешті — сам-от розказуй!
І Сновійко пішов собі, узявши й свого шатрика.
— Гм! гм! Який світ став — і свого розсуду сказати не можна! — буркнув старий портрет.
А Яльмар і прокинувся.
Неділя
— Добривечір! — сказав Сновійко.
Яльмар уклонився і скочив мерщій до портрета та й перевернув до стіни свого предка, щоб не втручувався в розмову по-вчорашньому.
— От тепер сміло розказуй мені казочок: про п’ять зелених горошинок, що в одному струку сиділи, про півнячу лапку, що двір городила, про циганську голку, що себе звеличала бісеровою!
— Хорошого потрошку, та з папкою[26]! — сказав Сновійко. — Ти сам здоров знаєш, що я люблю щось нового показувати, от сьогодні і покажу тобі свого брата. Він також зветься Сновійком; але до кожного з нас більше разу не приходить. До кого ж прийде — зараз бере на коня з собою і розказує казочок. А знає їх він тільки дві: одна така гарна, така гарна надзвичайно, якої зроду-віку не здумати; а друга така погана та страшна, що ні сказати, ані списати не можна!
Тоді підняв Сновійко Яльмара до вікна та й каже:
— От побачиш там мого брата, другого Сновійка. Ви його смертю звете. Глянь-но: він зовсім не такий страшний — не кістняк[27], як на книжках малюють! А убрання на ньому гарне, оксамитове, все сріблом вигаптоване, — так і маячить, так і сяє! Подивись, як летить його кінь навзаводи!
Глянув Яльмар — аж так: летить брат Сновійків, а на коні ж то людей і старих, і маленьких — сила. Одні сидять попереду, а другі — позаду; а він же то кожного питає:
— Ану покажіть лишень ваші граматки[28], що там прописано?
— Добре! — одрікають усі.
— Так; але я допевнитись хочу! — І почав він граматки ті од усіх одбирати. От у кого прописано: дуже добре або хоч добре, — того садовив він наперед і розказував райських казок, а у кого було прописано: так собі або погано, — того садовив він назад і розказував страшидла страшенні. Тремтіли задні та побивалися, щоб хоч як-небудь з коня скочити; але дарма — були вони до нього мов пришиті.
— А справді твій брат видається таким прихильним та гарним! — промовив Яльмар. — Мені його зовсім не страшно!
— Так і повинно! — сказав
