Казки - Ганс Хрістіан Андерсон

Коли це Яльмар — і на кораблі вже, ще й у святешному убранні. Зразу розпогодилось, і поплили вони по вулицях геть, повз церкву повернули… а там уже справжнє море, без кінця й краю. Пливуть вони та пливуть; не видко й землі вже, тільки вода та небо. Коли ж, дивляться, летять лелеки ключем, одна по одній, летять вони, певно, здалека, зі свого краю, у вирій; тільки остатня, видко, дуже втомилась: ледве-ледве несуть її крила, і все знай далі позаду одбивається; з кожним помахом крил — нижче та нижче лелека… от-от упаде! Зібрала вона остатні сили; махнула широкими крилами раз і вдруге; але дарма… і от черкнулась за щоглу, посунулась геть по вітрилу… і — геп! — вона й опинилась на корабельнім помості.

От узяв її матросик та й посадив у курник, між курей, качок та індиків; бідній лелеці стало якось ніяково таменьки.

— Чи ба яка! — закудкудакали кури.

А калькуттський півень надувся чимдуж та й питає:

— Хто вона й звідки?

А качки й собі, переваги — боком, кахкають:

— Навіжена, навіжена!

Лелека ж почала їм розказувати про теплу Африку, про піраміди високі і про страусів, що, наче ті коні дикі, мовляв, перебігають пустелі. Але качки нічого не зрозуміли, що вона казала, та все тільки гуртом кахкали:

— Ми всі тієї думки, що вона дурна!

— О, певне: дурна навіки! — буркнув індик й аж почервонів.

Замовкла тоді лелека і полинула гадками в свою Африку.

— Які у вас довгі та тонесенькі ноги! Чудо! — до неї таки індик. — А по чому за локоть?[12]

— Ках, ках, ках! — зареготали качки.

Але лелека — ні пари з уст, мов не до неї річ.

— Здається, можна б і вам засміятись, — знов до неї індик. — Бо справді, сказано гостро! Тільки й то! Де вам зрозуміти! Не про вас писано! Сказано — недотепне! Та цур їй! Будемо краще самі собі втішні! — І він зареготав, а качки закахкали: «Ках, ка! ках, ка!» Страх, який шарварок збили, регочучись! Але Яльмар прийшов до курника, одчинив двері і кликнув лелеку; вона зараз і вискочила до нього на поміст. Тепер уже вона одпочила й кивала Яльмарові головкою, ніби казала — «спасибі!». Далі взяла, розправила крила, знялась і полетіла у вирій. Кури ж кудкудакали, качки кахкали, а індик зачервонівся, зашарівся аж по шию.

— Завтра з вас борщу наваримо! — сказав їм Яльмар та й прокинувся; а він лежав-таки в ліжку, на своїй постільці біленькій.

Отаке-то кумедне подорожжя[13] зробив йому цеї ночі Сновійко.

Четвер

— Знаєш що? Тільки не лякайся: зараз побачиш мишку, — сказав Сновійко та й простяг мерщій руку з гарнесеньким створіннячком. — Вона прийшла прохати тебе на весілля. Тут є дві мишки, що хочуть шлюб узяти; живуть вони під підлогою у комірці твоєї матері, мусять мати гарну оселю.

— Як же я пролізу крізь мишачу дірочку в підлозі? — спитався Яльмар.

— То вже моє діло! — каже Сновійко. — Я тебе зараз підменшаю![14]

От доторкнувся він до Яльмара своєю чарівною сикавкою, і той почав меншати, почав меншати, аж поки не зробився меншим од самого мізинця.

— Тепер позич у цинового москалика[15] його вбрання: воно на тебе, певне, прийдеться; а знаєш, так якось гарно бути при формі на беседі![16]

— А справді! — сказав Яльмар і ту ж мить передягся, мов справжній москалик-джиґун.

— Зробіть мені ласку, паничу, сядьте в наперсток вашої матері! — каже тоді мишка. — Я візьму в честь повезти вас.

— Як? Самі? Не варт я того, моя панно, щоб вам турбуватися! — сказав Яльмар; але, проте, сів, та й поїхали.

От і опинились вони під підлогою: там зараз простяглись довгі ходи, вузенькі й низенькі, саме тільки наперстку проїхати; але освічені гарно гнилицями.[17]

— Чуєш, як пахне чудесно?! — питала, везучи, мишка. — Ходи всі вимащені салом. Чи ж є що кращого?!

От і їдуть вони тими ходами… коли це й горниця весільна. Праворуч стоять мишки-жіночки та все пискотять, глузують та щось шепочуть одна одній на вухо; ліворуч — парубки-миші знай тільки вусенята свої лапками погладжують; саме ж посередині, на виїденій шкурочці з сиру, стоять молоді та наввидячки[18] цілуються, цілуються, аж страх: бо то ж були тільки заручини, а шлюб ще мав бути.

А весільних мишок усе надіходило; зібралось їх так, що одна одну трохи не давить. Молодих тоді поставили серед дверей, аби нікому ні ввійти, ні вийти.

Горниця теж була, як і ходи, насмальцьована салом чудесно: ото й було тільки на присмаки, а замість солоднечі показували горошинку, на котрій одна миша зубками вигризла молодих сумення[19]: та й хитро ж напрочудо!

Всі мишки гуртом пищали, що весілля було дуже гарне, а що розмова вже то — найкраща.

Ото вернувся тоді Яльмар додому в своєму повозі. Правда, що довелось йому бути у виборній беседі; але ж на те й мусив він маленьким перекинутись, одягти москалеве убрання й вилазити по всіх усюдах!

П’ятниця

— Не повіриш, скільки-то літніх людей жадало б мене щирим серцем приймати! — сказав Сновійко. — А надто ще ті, що дещо лихого вчинили. «Голубчику Сновійку! — просять усе. — Ми цілісіньку ніч і очей не стуляємо, а все лежимо знай та дивимось на свої лихі вчинки, що, наче ті гидкі відьмаки, сидять на ліжку та окропом на нас прискають. Прийди, серденько, прожени їх, аби ми хоч раз добре заснули! — зітхають. — Ох, ми б тобі добре платили! Добраніч, Сновійку! Гроші — он на вікні: бери, скільки хоч!» Але за гроші я нічого не дію! — додав він.

— Ну, а що ж тепер нам почати? — спитався Яльмар.

— Не знаю… хіба от, чи не хочеш ти цієї ночі знов піти на весілля? Це вже буде — не вчорашнього! Велика лялька твоєї сестри, що ходить в хлоп’ячім убранні і Германом зветься, хоче одружитись на ляльці Берті. А сьогодні на те ще й її патрона[20], — то-то одберуть вони дарунків силу!

— Еге, знаю я добре, — каже Яльмар, — що завжди, як тільки треба лялькам нової сукні, то сестра й вигадує — або родини, або хрестини, або весілля! Я вже це сто раз, може, бачив!

— Ну, то побачиш і сто перший! Цієї ночі буде сто перше весілля; але й остатнє. Тільки такого гарного ти ще не бачив! Ось глянь!

От Яльмар