Вождь справедливих - Рішард Лісковацький

Казик голосно повторює цю першу і єдину, яку він запам’ятав, строфу. От якби його зараз міг почути Адам! Адамові дуже подобався цей вірш.

Спогади розчулили Казика. Він навіть не помітив, як його думки, що досі крутилися довкола улюбленого небіжчика-дідуся, раптом побігли до живих справ. Він уже далеченько відійшов від міста, ліс був зовсім близько, а подумки щораз частіше й наполегливіше вертався до залишених у місті товаришів: «Може, вони вже спустилися в підземелля? Може, продираються через таємничі коридори? Мабуть, капітан Антось не встиг їм перешкодити. А якщо ні, то я нікому не розповім про ту дурну розмову Ягелла з Магдою. Він їй повірив… Людям треба вірити. А що як його обдурили?.. Таке з кожним могло статися. Ягелло непоганий товариш; язик у нього трохи задовгий, любить вихвалятися, фантазувати, але ж усі ми маємо якісь вади. І Адам, і Богдан, і Чорний, та й у мене їх не бракує. Я ж боягуз, яких світ не бачив. Мабуть, ніколи від цього не вилікуюся. Я заздрю тим, у кого тугі біцепси й сталеві нерви. Заздрість… Може, саме через неї я й наробив стільки галасу після тієї смітної пригоди під дикою грушею? Мені хотілось бути героєм хоча б у власних очах. А тепер я майже певен, що якби тоді знав, де заховані рюкзаки, то від страху все б вибовкав. Щастя, що в нашому житті людей судять не тільки по геройських вчинках…»

Обіч шосе лежить залізнична колія. Саме пролунав протяжний гудок паровоза. Поїзд вигинається на закруті, як гігантський зелений вуж, і котить по блискучих рейках, набираючи дедалі більшої швидкості.

Між рейками на залізничній колії в цей час бавилася маленька дівчинка. До поїзда, що наближався, вона сиділа спиною. Вдаряючи лопаткою по сталевій рейці, дівчинка кумедно нахиляла голівку і прислухалася до металічного дзенькання. Блакитне платтячко, на голові біла хустинка… зелений поїзд, оповитий чорними клубами диму… чорне… біле… зелене… блакитне. Ці кольори замиготіли перед очима в Казика, на мить усе стало ніби нереальним, ніби вирваним з кошмарного сну.

«Треба скинути це заціпеніння!» — розпачливо думає Казик і по може зрушити з місця.

Чимраз голосніший стукіт коліс, щораз голосніше чахкання локомотива. Над локомотивом султан диму, чорні крила, що несуть смерть.

— Тікай! Поїзд! Тікай з колії! — відчайдушно закричав Казик і не впізнав свого голосу. Цей крик раптом визволив у ньому несамовиту енергію… Дівчинка гралася собі. їй було зовсім байдуже і до сталевого дракона, і до хлопця, який кричав щось незрозуміле.

Тридцять метрів, так, не більше тридцяти метрів. Вистачить кількох десятків секунд. Казик біжить, не дивлячись у бік поїзда. Він прикипів поглядом до маленької дитячої постаті.

Двадцять, п’ятнадцять метрів… Дівчинка підводить голову, з цікавістю дивиться на нього. Дуже швидко біжить цей хлопець, наче хтось за ним женеться.

Поїзд котиться швидше. Хто буде перший? І зненацька пронизливо заскреготали гальма. Очевидно, машиніст помітив небезпеку на колії, а може, його увагу привернув Казик, що біг навперейми? Довго не стихає гудок локомотива. Скрегіт гальм звучить якоюсь громоподібною тривожною нотою. Надто пізно?

Казик бачить великі колеса… потворно великі. І стрибок Казика теж великий. Мабуть, жоден легкоатлет не стрибав так майстерно і так далеко.

А потім все вкриває чорна ніч. Тільки замість неба над хлопцем висіло сталеве днище вагона. Колеса оберталися щораз повільніше, щораз тихіше, поки нарешті завмерли нерухомо.

Поїзд зупинився. З вагонів вискакували стривожені пасажири. Вздовж колії біг машиніст, на кілька метрів випереджаючи свого помічника.

— Що сталося? Чого ми стоїмо? — питали пасажири.

Машиніст не відповідав. Помічник машиніста на секунду затримався і схвильовано пояснив:

— Якийсь хлопець рятував дитину… вони під вагонами.

Тепер уже бігли всі. Нахилятися, шукаючи дітей на колії. Першим добіг машиніст. Він присів і заповз під вагон. Казик лежав нерухомо, придавивши своїм тілом дівчинку. Вона плакала, намагаючись вибратися з-під тягаря, що блискавично звалився на неї. Машиніст обережно витяг з-під вагона непритомного хлопця. їх оточив натовп пасажирів. Лунали схвильовані, занепокоєні голоси:

— Він живий?

— Лікаря, негайно лікаря!

— Молодець хлопчина…

— Гляньте, з дівчинкою нічого не сталося.

— Займіться дитиною…

— Хлопця треба в лікарню.

— Машина… машина на шосе… зупиніть…

Машину зупинили. Коли непритомного Казика обережно вкладали в тісній кабіні, біля поїзда раптом почувся нестямний крик. Якась жінка щодуху бігла до дівчинки в блакитній сукенці, вигукуючи: «Крисю! Крисю!» Машина рушила… До лікарні було кілометрів п’ять.

Найтривожнішими були перші три дні. Хлопці чергували біля воріт лікарні. Жоден житель Красностава не лишився байдужим до геройського вчинку Казика Врубеля. Всі в напруженні чекали звістки з лікарні. На четвертий день черговий лікар сказав з полегкістю: «Криза минула. Буде жити».

Щасливцем, якому випало першому принести цю звістку в місто, виявився Ягелло.

— Буде жити! Криза минула! — вигукував Ягелло, біжучи серединою тротуару й безцеремонно штовхаючи заінтригованих перехожих.

Ось він уже на сходах. Стукає, ні, гатить кулаками в двері Гаєвського. Слова, як прекрасна музика: «Буде жити! Так лікар сказав…»

Вони мчать разом. Плече в плече. Адам питає про подробиці, але Ягелло не знає подробиць. Завтра будуть детальніші відомості, а сьогодні досить цієї однієї, найважливішої. Вони влітають у квартиру Качура. Перекрикують один одного: «Криза минула! Ура-а! Чудовий день! Свято!»

Спринтерський біг трьох Справедливих. Качур стомлений найменше, він виривається на кілька метрів уперед. І перший помічає Богдана, що стоїть біля вікна. Він горлає так голосно, що його чути, мабуть, на всій вулиці: «Добра звістка! Хай живе Казик! Буде жити! Найгірше минуло!»

Згодом вони вчотирьох біжать до Кальоша. А потім уп’ятьох До Чорного, потім ушістьох до Ластатого. А ще пізніше семеро Справедливих з’явилися на Магдиному подвір’ї. Але Магда вже про все знала, та й весь Красностав, мабуть, знав, що Казикові Врубелю вже нічого не загрожує, що герой, про якого писали газети, щасливо пережив найбільшу в