Викрадач ангелів - Ів-Марі Лунд

Фабіан якусь мить повагався. Потім устромив ключ у замок, крутнув ним і надавив на клямку. Двері не піддалися. Він спробував надавити ще раз — вагою всього свого тіла, але дарма. Потім крутнув ключем назад, і двері відчинилися. Вони були не замкнені. Він крадькома зайшов усередину й підступив до дверей, що вели в церкву. До нього долинув шепіт, і він відхилив двері. Під галереєю з протилежного боку Фабіан побачив спини двох чоловіків, схилених над жмутиком світла від кишенькового ліхтарика. Вочевидь, вони намагалися щось прочитати. Він упізнав Юнсона й секретаря.

— Не розумію, що означають усі ці числа! — невдоволено зашепотів секретар. — І нашкрябав Фенвік, мов курка лапою. Ми стільки днів шукали й досі нічого не знайшли. Тут немає ніякого зеленого каменя! Хай йому грець, чого це ми мусимо знайти його неодмінно до неділі?

— Повір мені, це ознака професійности. Він знає, що робить, — відповів Юнсон. — Якщо він визначив цей термін, то ми повинні в нього вкластися. Нам же за це заплачено!

— Тут знадобиться хтозна-скільки людей, щоб усе звідси повиносити й повантажити в машини. Футбольної команди буде замало, — припустив секретар.

— Переслідувачі нишпорять вулицями і зловлять ще багатьох, — сказав Юнсон і зареготав так гучно, що між стінами прокотилась луна.

Секретар нервово на нього цитькнув.

— Де зараз Фенвік? — спитав він, коли луна вляглася.

— Шукає якогось типа на ім’я Фелікс Фікс, — відповів Юнсон. — Напевно, він із ним ще не все залагодив. Якщо тобі цікаво, то його називають добрячим шельмою. Але ми повинні шукати далі, так щоб невдовзі з приміщень можна було виносити речі. Ти знаєш, що все це продадуть за немалі гроші. Тут ангели розташовані впереміш, і саме їх він і хоче мати.

Фабіан почув досить для того, аби збагнути, про що йшлося. Виходить, Юнсон і секретар були звичайнісінькі негідники, що замислювали тяжкий злочин. Він безгучно зачинив двері й вирішив піднятися на дзвіницю й пошукати Фелікса. Юнсон і секретар, очевидно, ще не скоро розгадають загадку, а він був не з тих, хто хотів би їм допомогти.

Потемки він почав вибиратися вгору крутими кам’яними сходами і перед тим, як ступити, водив у повітрі руками. На котромусь із поворотів його рука намацала щось геть незрозуміле. Він став облапувати старанніше й зненацька подряпав палець. Блискавично відсмикнувши руку, він засунув палець у рот і мерщій вийняв ліхтарика. Коли він присвітив ним, спрямувавши світло на сходи, то побачив те, що там стояло: пара білих, кованих сріблом чобіт. Один чобіт був оздоблений шпорою — саме тією, об яку він подряпався. Фабіанові забракло повітря, й він затамував подих. Потім звів погляд угору й побачив огрядну темну постать в білому капелюсі на голові. Попід капелюхом палахкотів червоний пломінчик сигари, а в темних окулярах відбивалося світло ліхтарика. Оксамитовий Лицар!

У темряві над ним пролунав тихий сміх. Фабіан не міг поворухнутися. Раптом він відчув, як чиясь рука схопила його за шкірки й потягнула вгору.

— І що ж ми маємо? — загримів Оксамитовий Лицар. — Це часом не син Франса Рінґера?

— Відпустіть мене! — крикнув Фабіан, не воліючи більше стримуватися. — Відпустіть мене, ви…

— Ов-в-в-ва! — мовив Оксамитовий Лицар і труснув хлопця. — В таку негоду посеред ночі? Ну й ну! Твої батьки знають, що ти тут?

Він підняв Фабіана навпроти свого обличчя, аби ближче його роздивитися.

Фабіан із усіх сил пручався й відвертав голову в інший бік. Він розумів, що треба триматися подалі від тієї сигари.

Та вогник сигари весь час наближався, і Фабіан, охоплений справжньою панікою, відкинув од себе ліхтарика, який влучив Оксамитовому Лицареві у перенісся, а сигара випала в нього з рота додолу. Чоловік заревів, як розлючений бик, випустив Фабіана з рук, і той тут же полетів униз і докотився до останніх східців. Падаючи, хлопець загубив ще й в’язку батькових ключів. Він заходився лазити по підлозі, щоб знайти їх, та нічого не бачив, бо ліхтарик погас!

Зненацька над ним знов виріс Оксамитовий Лицар, схопив його за комір і підняв на ноги.

— Попався, нікчемо! — люто засичав він. — А зараз давай трішки побалакаємо. Як це так виходить, що я весь час на тебе нариваюся? Чому на тебе в молитовному домі не подіяв свисток? І що ти робиш у церкві посеред ночі, тоді як усі інші не зважуються виходити надвір?

Тепер уже й Фабіана розібрав гнів. Таж саме через цю почвару їм не вдавалося сконтактувати з Феліксом, — це ж ясно як день. Окрім того ця почвара хотіла покрасти всі скульптури ангелів і зруйнувати церкву. Фабіан щосили загамселив ногами і влучив Оксамитовому Лицареві в гомілку. Лицар застрибав на одній нозі й застогнав, але Фабіана не відпускав.

— Відпустіть мене! — знов крикнув Фабіан. Якби він міг світитися від гніву сліпучо-синім світлом, як Фелікс, то відразу б і засвітився. — Що ви зробили з Феліксом, убивце ангелів? Я зітру вас на порох, — вів він далі, і мимоволі з його очей ринули сльози. — Чого ви внадилися сюди красти ангелів! Чешіть туди, звідки прибули, й більше не повертайтеся, ви… ви — викрадач ангелів!

— Он як! — у голосі Оксамитового Лицаря забриніли нові, небезпечні нотки. — Як добре тебе поінформовано! Виходить, малий Фелікс розжився на помічників серед людей. Це багато що пояснює. Напевно, ми змушені будемо тебе на якийсь час взяти під варту. Втім для мене це як знахідка, бо тепер я матиму чим тиснути і на малого Фелікса, й на твого батька. Фелікс ізнов майже провалив іспит, а я маю нове військо!

— Я всім розкажу, хто ви такий! — у відчаї закричав Фабіан, зробивши спробу налякати темного ангела.

Але Оксамитовий Лицар зневажливо засміявся.

— Ну й розказуй, — крижаним голосом сказав він. — Усе одно тобі ніхто не повірить.

Він тримав Фабіана однією рукою, а другою затарабанив у двері, що вели до нефу.

— Агов! — крикнув він. — Ходіть сюди! Ми маємо заручника!

Почулися чиїсь швидкі нерівні кроки, й двері з гуркотом відчинилися. Юнсон і секретар витріщили на Фабіана очі. Юнсон присвітив йому в лице ліхтариком.

— Це син дзвонаря, — сказав він. — Що нам із ним робити? Може, відвести до бурґомістрового маєтку?

Фабіана осліпило світло ліхтарика, й він затулив очі долонями. Секретар скрикнув і схопив його за зап’ясток.

— Перстень! — вигукнув він. — Гляньте на його перстень!

Оксамитовий Лицар відпустив комір і схопив Фабіанову руку. При світлі кишенькового ліхтарика Фабіан помітив його почервонілу пику і те, як він ошкірився.