Північ над Санктафраксом - Пол Стюарт

— Разюче видовище, правда? — поцікавився Живчик.

— Просто неймовірне! — зізнався Кулькап. — Архітектура, місце розташування, розміри…

Вони опинились у ясній прогалині, оточеній велетенськими деревами. Одна над одною звисали вигнуті ряди терас, підвішені до верхнього гілля, утворюючи величезний амфітеатр. Якраз посеред нього, набагато нижче від них, видніло заглиблення, освітлене смолоскипами і оточене схожою на невід сіткою.

— Не стовбичте тут! — почувся ззаду чийсь роздратований голос. — Спускайтеся просто до арени.

Кулькап відразу ж упізнав пронизливий голос сорокухи-охоронниці. Йому аж у п’ятах похололо, коли він, не повертаючи голови, зробив, як йому велено: ступив із платформи на першу з круглявих терас, які йшли від нього далеко вниз. Живчик і Шпуляр подалися за ним.

Вони опускалися донизу; тераси змінювали одна одну. Кулькап тільки те й робив, що крутив на всі боки головою, поки вони протискувалися крізь незліченні купи галасливих гоблінів та тролів.

Гладіаторська арена скидалася на велетенський колодязь, дном якого був ґрунтовий майданчик, де провадили криваві турніри, а накривкою — нависле над головою лісове склепіння. Над ареною панувало одне дерево, куди могутніше за своїх сусідів. Воно стояло якраз навпроти тераси, де зрештою опинилися, підхоплені натовпом Живчик, Кулькап та Шпуляр і де зайняли свої місця, — величезне залізне дерево з чорним шпичастим листям, яке виразно малювалося проти ярусів зі світлого дерева, що здіймалися за ним. Кулькап приглянувся пильніше.

До міцних гілок дерева було примоцовано кілька конструкцій: натикані тут і там квадратові платформи для сорокух-охоронниць; невеличка приземкувата споруда обіч вивищеного помосту; консолі, підіймальні блоки та корби; від головного стовбура відходив поміст і обривався в порожнечу. Трохи вище до дерева кріпився широкий подіум із бильцями, попід якими шикувалися рядочком яскравої забарви курникові сестри. А над ними, звисаючи зі сплету важенних линв, пишалася різьблена царська ложа. Усередині ложі сиділа самітна постать.

То була сама курникова матка — Матір Шматуй-пазур. Вона виглядала незрівнянною у своєму гребінчастому головному уборі, блищакових прикрасах та прозорому сріблястому плащі, який вільно спадав поверх її веселкового оперення. Проте, жодна розкіш не могла приховати скаженої люті в її погляді. Зі своєї ложі вона чудово бачила кожен вершечок арени.

Вона обводила своїм недобрим поглядом трибуни, і Кулькап здригнувся; його рука мимоволі поп’ялася до прив’ялої кокарди, — аби приховати її. Рух цей не пройшов повз Живчикові увагу.

— Кулькапе, — сказав він підбадьорливо, — заспокойся. — Живчик широким жестом обвів навколишні трибуни. — Тут сотні, а може й тисячі глядачів. Ми нікого не цікавимо, адже зараз тут на карту ставитимуться шалені гроші.

Він кивнув головою на синьо-сірих кокардниць, які вже метушилися, приймаючи ставки серед дедалі гучнішого гамору глядачів. Кулькап на мить затримав на них погляд.

— Ні, гадаю, ні, — сказав він, завагавшись. — А все ж… — він ковзнув поглядом по арені й здригнувся. — Там хтось є, — він показав на приземкувату споруду нижче подіуму.

Живчик поглянув і собі. Він побачив пальці, які вп’ялись у ґрати зачинених дверей. Якийсь неборака збирався зустріти свою смерть, але то був не блукай-бурмило…

Ту ж мить повітря розітнув звук фанфар. Трибунами прокотився схвальний гуд. Кулькап перевів погляд на залізне дерево, на сорокух, що примостилися у верховітті, притуливши до дзьобів довгі прикрашені китичками сурми. Звук фанфар повторився. Цього разу натовп стих. Очі всіх присутніх прикипіли до царської ложі.

Матір Шматуй-пазур повагом підвелася. Гучно клацнув її дзьоб.

— Нам приємно бачити тут таку численну академію, — почала вона. — Ми знаємо: сьогоднішній поєдинок вас не розчарує. Адже не щовечора щастить побачити блукай-бурмила в ділі.

Натовп вітально заревів. Матір Шматуй-пазур піднесла своє різноколірне крило і зажадала тиші.

— Та перед головним поєдинком у нас є для вас невеличкий сюрприз. Для збільшення апетиту, сказати б так, — пояснила вона, і захоплено клацнула дзьобом. Вона перегнулася через ложу і звеліла: — Випустіть в’язня!

Сорокуха-охоронниця відсалютувала їй своїм жовтавим крилом і ступивши крок до дверей клітки, розміщеної під подіумом, відсунула засувку. У дверному отворі з’явився тілистий чолов’яга і з видимим зачудуванням закрутив довкола головою.

— Що? Що? Що? — ревів він.

Кулькап не вірив своїм очам — перед ним видніли строкатий сурдут із коштовними болотяними самоцвітами та перлами, трикутка з фіолетовим вовкуновим пером, навосковані вуса, брови дугою, рожеві руки — куці й пухкі.

— Вовкун Громовиця, — видихнув Кулькап, хапаючи Живчика за руку. — Виходить, он що він збирався з нами зробити! — прошепотів він хрипким із жаху голосом.

— Якби я знав, — зітхнув Живчик, — то ніколи б не віддав його сорокухам. Навіть работоргівець не заслуговує на таку долю.

Натовп, затамувавши подих, спостерігав, як сорокуха-охоронниця ляснула батогом і погнала капітана небесних піратів помостом, що уривався над ямою. Жовте світло смолоскипа грало на його тріпотливих рисах, коли він, задерши голову до царської ложі, волав:

— Навіщо? Неба ради, навіщо ви це робите?

Мітір Шматуй-пазур щось роздратовано пропищала, і важкий сорокушачий нагай обплів Вовкунову голову.

— Ми обіцяли спілчанина з Нижнього міста вам на потіху, — звернулася Матір Шматуй-пазур до глядачів.

Натовп щасливо заревів.

— А то й санктафракського вченого, — прощебетала вона.

Ревіння ощасливленої публіки стало оглушливе.

— На жаль, з незалежних від нас причин, поки що це лишається мрією…

Натовп засвистів і затюкав. Матір Шматуй-пазур перевела погляд на Вовкуна.

— Можу вам запропонувати оце нещастя, тільки й того. І все ж, я певна, що він подарує вам розкішне видовище, — її голос перейшов у хрипкий рип, від якого ареною пішла луна. — Я дарую вам Вовкуна Громовицю, капітана небесних піратів.