Північ над Санктафраксом - Пол Стюарт

Живчик поклав водоблуда горілиць і опустив йому повіки. Кулькап і Шпуляр схилилися біля нього.

— Вашої провини тут нема, — промовив Кулькап.

— Та ба, він мертвий, — зітхнув Живчик. — Що нам робити з тілом?

— Сорокухи подбають про нього, — відказав Шпуляр. — Ходімо, капітане. Тут ви більше нічого не зробите — не те це місце.

З важким серцем покидали вони тіло померлого. Кулькап, ідучи останнім, щойно тільки вони ступили на найближчий підвісний хідник, озирнувся назад і побачив, як на місце пригоди повернулися хижі сорокухи-охоронниці. Дві з них завдали мертве тіло на свої пернаті плечі, і весь конвой подався геть. Кулькап відвернувся.

Сягнувши супротивного краю містка, Живчик став і озирнувся кругом. Більше, ніж будь-коли, він відчував, що Великий Сорокушачий ринок — не що інше, як злісний деревний гриб-паразит, який висмоктує життя з мешканців дерев, із Темнолісу, з усіх, хто його населяє. Він не міг дочекатися, коли ж вони покинуть це місце. Живчик поглянув на Кулькапа та Шпуляра і зрозумів, що його друзі відчувають те саме. Однак вони не могли покинути це місце. Ще не могли.

— Гладіаторська арена, — звернувся Живчик до Шпуляра. — Промовляє тобі про щось ця назва?

Очі ельфа-дубовика скругліли зі страху, що його важко було не примітити.

— Авжеж, капітане, — відповів він тремтячим голосом. — Ще й як промовляє! Я знаю все про Гладіаторську арену. — Він здригнувся. — Але краще б мені не знати.

Раптово звівши очі, Кулькап порушив тишу, яка запала після слів ельфа-дубовика. Його обличчя було смертельно бліде.

— Живчику, — сказав він тремтячим голосом. — Воно вже почалося.

— Що почалося?

Кулькап легенько торкнувся своєї схожої на лісовий реп’ях розетки.

— Моя кокарда, — тоскно промовив він. — Вона починає в’янути.

— Ти певен? — запитав Живчик. — Як на мене, їй нічого не бракує.

Кулькап сердито похитав головою.

— Погляньте! Краєчки вже посохли. Не думаю, що ми вже тут стільки, щоб вона в’янула.

— Кокардниця попереджувала, щоб ми не втрачали ліку часу, — нагадав Живчик.

— Так, але ж три дні! — нервово вигукнув Кулькап. — Хіба ми пробули тут три дні? Це все крутійство, пастка, аби ув’язнити чимбільше вільних городян, які нічого не підозрюють…

— Кулькапе, не панікуй, — спробував заспокоїти його Живчик. — Вона ще не зогнила. Зрештою, що з воза впало, те пропало. Треба дивитися вперед. — Він повернувся до Шпуляра. — Час не жде. Ота Гладіаторська арена… Ти провів би нас туди?

Ельф-дубовик кивнув головою і роззирнувся кругом, повагом, задумливо.

— Авжеж! Спостерігаючи за юрбами на ринку, — відповів він. — Ось погляньте на отих купців. Бачите жадобу в їхніх очах? Підіть за ними, і вони знову приведуть нас до Великого центрального аукціону. А тепер погляньте отуди, на дрібногоблінів. Бачите — вони спинилися, роззирнулися кругом, тоді ступили ще кілька кроків уперед? Це ґави. Вони приведуть нас до торгівців великою рогатою худобою та продавців усіляких дрібничок.

— Так-так, — нетерпляче перебив його Живчик. — А як же арена? Звідки нам знати, хто йде туди?

— Жадоба крові, — підказав Шпуляр. — Шукайте жадоби крові на обличчях у натовпі. — Він невпинно блукав поглядом по купках печерників і тролів, гоблінів і гномів, спілчан і небесних піратів. — Ось, — нарешті тицьнув він пальцем у зграю гоблінів. — Чи не оця групка. Подивіться, як певно вони простують до своєї мети. Як енергійно жестикулюють. А як блищать їхні очі!.. — Він утяг носом повітря і здригнувся. — Я чую запах їхньої жадоби крові, він сотається з їхніх пор. Так і є, вони прямують до Гладіаторської арени, не я буду! — виснував він. — Кладу голову до пня!

— Непогано, як на мене, — зауважив Живчик. — Ми подамося за ними. І як Небо буде до нас прихильне, знайдемо кораблянина, якого бачив там водоблуд. Гайда, Кулькапе. Поки ми не стратили з очей отих гоблінів.

Вони пішли назирці. Зграя гоблінів перед ними ставала чимраз буйніша, і що більший гармидер вона зчиняла, то більше всякого люду, привабленого галасом, ринуло слідом за ними. Натовп дедалі розростався. Живчик, Кулькап та Шпуляр і собі влилися в потік тіл. Вони проходили повз рундуки татуювальників, торгівців батогами, продавців п’явок, поминали коралі курникових зубощирів-скрадайл, зграї припнутих вовкунів — збуджений натовп поривав їх далі й далі. Попри все своє бажання, вони не змогли б рухатись кудись-інде — тільки вперед.

— Оце так курникова матка, скажу я тобі! — пропищав якийсь екзальтований дрібногоблін. — Цієї не треба вчити, як влаштовувати ефектні вистави.

Його співрозмовник енергійно кивнув головою.

— Нема видовища над бій чав-чавів із нацькованим на них блукай-бурмилом, — вирік він. — Достеменна класика!

Живчикові зайняло дух. Блукай-бурмило? Нацькований проти чав-чавів!

— А на борту «Позасвітнього гарцівника» був блукай-бурмило? — загорлав Кулькап Живчикові в самісіньке вухо, вперто силкуючись перекричати збуджений, гамірний натовп. — Гадаєте, це той самий матрос, якого згадував водоблуд?

— Можливо, — відповів Живчик. — Я не піду звідси, не з’ясувавши цього так чи інакше.

— І все ж, — вів далі Кулькап, пропихаючись наперед, — великий дужий блукай-бурмило зуміє оборонитися від чав-чавів, правда?

Живчик серйозно похитав головою.

— Якось мені довелося бачити, що може зробити зграя чав-чавів із блукай-бурмилом. — Він витяг зі звоїв свого каптана медальйон і показав його Кулькапові. То був зуб. — Оце все, що зосталося від того блукай-бурмила, — зітхнув він.

— Тільки… Ой-ой-ой! — вигукнув Кулькап, коли раптом натовп стис його зусібіч і почав пхати уперед. Його несло до вузького проходу