Женя і Синько - Віктор Семенович Близнюк

— Бачила, — кивнула Женя, силкуючись простежити за думкою професора, а думка його розмотувалась, як клубок ниток у Крітському лабіринті.

— В такому разі ти пам’ятаєш: ні заєць, ні козуля, ні кабан не кладуть під себе капроновий матрац чи взагалі підстилку. Навпаки. Вони прогрібають листя до землі й лягають на живу землю. Гадаєш, тварини настільки дурні, що не розуміють небезпеки застудитись? О, ні! Саме в цьому їхня мудрість! Природа підказала їм: треба частіше пригортатися до землі. Бо жива істота — це складний механізм, у якому діють біоструми, теплова енергія, магнетизм. Жива істота — продукт землі, і найтоншими нитками — теплом, струмами, магнетизмом вона зв’язана з землею, вона бере в землі енергію і повинна віддавати їй. Тобто, Женю, відбувається, повинен відбуватися постійний живий обмін у системі людина — земля, урівноваження сил і зарядів. Недаром колись мати ганяла дітей: ходіть босі, ходіть по росі, ходіть по землі — це здорово, це цілюще...

— А тепер, гляньмо знову на деяких людей, зніжених технікою і цивілізацією. Де вони торкаються землі, де відчувають під собою живу її плоть? У ліфтах, на колесах авто? І як Антей, коли він відривався од праматері, вони поступово слабнуть фізично, втрачають силу й бадьорість...

— Так що, — перебила Женя, — люди в майбутньому стануть ліліпутами?

— О ні, дорога Євгенціє! — рішуче заперечив професор. — Якраз навпаки! Техніка — не ворог людини, техніка — друг, бо вона бере на свої залізні плечі найважчу і найчорнішу роботу і дає нам безліч вільних годин. Тільки питання: як використати звільнений час? Замкнутись у кімнаті і, згорбившись, цілий день пронидіти перед екраном телевізора? Чи махнути, скажімо, на Дніпро, на ясні зорі та чисті води, як висловлювались наші далекі предки?.. От ви, Женю. Ви дитя міста. Ви народились у бетонних стінах. А є у вас, знаєте, якесь внутрішнє відчуття свого нерозривного зв’язку з природою. Ви любите басейн (а вода, як і земля, це колиска живої матерії), любите ліс, любите і приносите мені, всяких чортиків (професор хитро всміхнувся, а Женя почервоніла). Вірю, Євгенціє, що цей поклик душі не ослабне у вас, а зміцніє, розів’ється, і я ще не раз побачу вас із рюкзаком десь у пущі, у тайзі, біля озера, а поруч вашу маму й тата, і ви мені скажете: ніяких таблеток, одна благодать на душі...

Професор просяяв щедрою усмішкою (від чого заблискотів його круглий червонястий ніс, як пипоть на кришці мідного чайника) і підсумував розмову:

— Отож, Євгенціє, не сидячі професії, не техніка (хоч і вони частково), а самі люди, їхня інертність, лінь, звичка до кімнатного затворництва і призводять нас до апатії, до порошечків. Головне зрозуміти: рух! Рух і рух — ось що треба людині в нових, сучасних умовах. І зрозумівши це, рішуче пересилити, струсити себе й почати життя веселої, здорової, словом — невсидющої людини. Це, Женю, в наших з вами руках.

Професор уже вдягнувся, глянув на крокомір:

— Ага! Чудово! Два з половиною кілометри! — і не без гордощів показав Жені прилад, що скидався на годинник — Поки ми з вами філософствували, я наганяв два з половиною кілометри. Так би мовити, приємне з корисним. І ще одне, Євгенціє. Я покажу вам дещо цікаве.

Професор вивів її в коридорчик і витяг з-під взуттєвої тумби міцні тупоносі черевики на шкіряній підошві. Покрутив їх у Жені перед очима й спитав, як питають про щось неймовірно значуще:

— Правда, геніально придумано?

Дівчина водила носом за черевиками, уловлювала запах вакси й сухої шкіри, але чогось геніального не помічала.

— Та ні, не на верх, а на підошву, на підошву гляньте! По-перше, я категорично не визнаю взуття на синтетичній основі. А по-друге, зверніть увагу на ці круглі отвори.

Тепер Женя побачила: вся підошва була продірявлена — світились великі дірки, як у посилочному ящику для фруктів.

— Це в мене для контакту. Для зв’язку з землею. — Професор почовгав ногами. — Сам прорізав дірки. Щоб відчувать, так би мовити, дихання грунту і відводити струм...

— А вода? А коли дощ? Ви не боїтесь мокроти?

— Євгенціє! Що мені мокре? Хіба ви не бачили, як я босий бігаю по снігу і в морози обливаюсь холодною водою?

При слові «мокре» професор залився дрібненьким смішком. Потім глянув на годинника: «Даруйте, спішу! Лекція, лекція в мене!» — і молодцювато побіг сходами вниз, а Женя, трохи спантеличена сьогоднішніми розмовами, потупотіла додому.

Сонце пригрівало ліниво, трохи прихмарювало, і все ж у лісі було добре. Стояв у повітрі якийсь особливо тонкий, невловимо-ніжний аромат весни: вчувалась терпка вологість кори, молодого соку дерев і першої зелені, вчувався запах сухого листя, гіркуватих бруньок, перемлілої землі, одне слово — свіжий дух весняного лісу, який оживав, сповнювався голосами птахів, заклопотаною метушнею комах.

Женя раділа, що вона таки витягла батьків у Пущу; і хоч мати збиралася побілити стіни на кухні і в коридорчику, дівчина наполягла на своєму: в ліс, в ліс, в ліс! Нічого дома не трапиться, якщо ми на півдня покинемо свою коробку.

Тепер вони йшли до так званої «Каланчі» — ярками, просіками, густими заростями ліщини й глоду, де зрідка траплялися плантації зеленого барвінку. Як завжди, попереду ступав Цибулько. Поважно, з виглядом мандрівного філософа він переставляв свою палицю і тонке, зблідле за зиму обличчя тримав гордо, замислено дивився туди, на верхів’я дерев, і неквапливо говорив до свого жіноцтва. Женя й Галина Степанівна, що йшли трохи осторонь, уважно слухали свого поводиря.

— І от помітили дослідники, — просвіщав жінок Василь Кіндратович, — помітили одну цікаву деталь. Коли захворіє лось, чи олень, або навіть птах (ну буває ж таке, що й дятла підточить якась хвороба, і пір’я на ньому аж стовбурчиться від слабості), тоді звірі йдуть на ті місця, де росте конвалія. Лось, той просто пасеться і поміж трави