Лука і вогонь життя - Ахмед Салман Рушді
Наші мрії — це справжні істини, як і наші фантазії та знання нашого серця. Ми знаємо, що Час — це Річка, не годинник, і що він може плисти в інший бік, і тоді світ стає більш відсталим, а не менш відсталим, а також Час може стрибати в протилежний бік, коли вмить усе змінюється. Ми знаємо, що Річка Часу може петляти, вигинатися й відносити свої води назад у вчора або ж вперед у післязавтра.
Є місця на світі, де ніщо ніколи не відбувається, і Час застигає. Серед нас є й такі, що залишаються сімнадцятирічними впродовж усього свого життя, вони ніколи не старіють. А є такі, що стають жалюгідними старими шістдесятирічними чи сімдесятирічними бідолахами зі свого дня народження.
Ми знаємо, що закохані часу не помічають, а також знаємо, що Час може повторюватися і можна в одному дні застрягти на все життя.
Ми знаємо, що Час — це не тільки Він Сам, але також один із аспектів Руху й Простору. Уяви собі, що два хлопці, скажімо, ти і твій недруг Щуроїд, обоє носите годинники, що йдуть синхронно, й обидва не відстають і не поспішають. Тепер уяви, що той лінивий Щуроїд сидить на тому самому місці, скажімо, упродовж ста років, а от ти ніколи не відпочиваєш, завжди бігаєш — до школи, назад, знову і знову, і так упродовж ста років. Укінці століття ваші годинники далі йтимуть ідеально — не поспішатимуть і не відставатимуть, але твій годинник порівняно з його годинником відставатиме на шість чи сім секунд.
Серед нас є такі, що вчаться жити лишень нинішнім днем. Для таких людей Минуле зникає, а Майбутнє втрачає смисл. Є тільки Теперішнє, а це означає, що два Ааліми — понад норму. Серед нас є також такі, що потрапили в пастку днів, що минули, в пастку пам’яті про втрачену любов або ж про будинок дитинства, або ж у пастку пам’яті про якийсь страшний злочин. Дехто з людей живе лишень заради кращого майбутнього; для таких минуле перестає існувати.
Я розповідаю людям правду про Час, кажу, що Аалімові годинники брешуть. Тож, природно, Ааліми — мої смертельні вороги, і це дуже добре, бо само собою зрозуміло, що їхнім смертельним ворогом є я».
Перетворювачка Ґйара-Джинн уже не мчала галопом, перейшла на крок, потім цілком зупинилася й почала змінюватися. Велетенський восьминогий кінь зробився меншим, шерстяний покров зник, його замінила гладка блискуча поверхня; запах коня вивітрився, а ніздрі Луки наповнилися дещо менш приємним запахом свинарника. Нарешті вісім ніг стали чотирма, тож Лука, Ведмідь і Собака зісковзнули зі своїх мотузок і гепнулися тепер уже з невеликої висоти, правда, на кам’янисту поверхню. Єдине можливе впродовж життя перетворення Ґйари-Джинн на Короля Коней закінчилося, й вона знову стала олов’яною свинею. Проте Лука не звертав уваги на таку суттєву переміну, бо в цю мить він з відкритим ротом уп’ялився в те, що так прагнув побачити. Він стояв біля підніжжя широкого масиву Гори Знань, а за кілька футів від підніжжя Гори у блідо-срібних променях Світанку Дня, який ніколи не ставав ранком, розкинулося Озеро Знань з кришталево чистою водою. Прохолодні тіні лягали на воду й ніжно голубили-погладжували її поверхню. Це була якась душевно-примарна картина, вона водночас непокоїла і була занепокоєною, а в повітрі ледь вчувалася музика — мелодійний кришталевий передзвін — леґендарна Музика Сфер, що звучала під час зародження Світу. Розповіді про Озеро та його мешканців, які Лука часто чув від Шаха-Казна-Що і знав їх напам’ять, спочатку були вражаюче точними. Під водною гладдю можна було побачити табуни маленьких риб-розумників, яскраво забарвлених вискочок і дещо сумніших глибоководних проноз. Над самою гладінню озера літали птахи-мисливці, великі з пеліканячими носами вченюги й лисі, бородаті, довгоносі гуру. В товщі води виднілися водорості з довгими вусиками, що росли на самому дні озера й називалися розсудливістю; Лука також упізнав невеликі групи островів Теоріїв з їхньою дикою, неймовірною рослинністю, густими хащами й вежами Філософіслів із слонової кістки, а ще з голими Фактами. Вдалині ж виднівся такий омріяний Лукою Потік Слів, це диво з див, величний водоспад, що обрушувався з вершин хмар і пов’язував Світ Чарів із Місяцем, де було Море Оповідок.
Вони обхитрували всіх мисливців і прибули до сумно відомого Південного Фасаду Знань без великих проблем, але тут над Лукою нависла значно складніша перешкода, ніж він собі уявляв, — Гора із суцільної скелі — рапата стіна чорного каменю, на якій не могла втриматися жодна рослина. «Якщо там не змогла прорости найменша травинка, то як мені туди видертися, — розмірковував занепокоєний Лука. — Що це за гора?»
І він знав відповідь. Це була Чарівна Гора, і вона вміла себе захистити.
— Знання — це і втіха, і мінне поле, це визволення й пастка, — казав, бувало, Рашид. — Дорога до Знань весь час міняється й переміщується так само, як міняється і переміщується життя. Одного дня вона відкрита й доступна для всіх, а наступного вона вже перекрита й під охороною. Дехто з людей сходить на неї легко, ніби на порослий
