Сашко - Леонід Іванович Смілянський

— Здорово! — нарешті прохопилось у рудого.

— Отак буде й з фашистами! — додав я. Хлопчики здивовано дивилися на мене.

— Де це ти навчився? — спитав мене рудий.

— Я артист! — відповів я. — Я знімався в кіно.

— Брешеш! — сказали всі пастушки хором.

— Ага, брешу? Брешу?

І я почав копатися в кишенях, поки не знайшов клаптик кінострічки, де я знімався:

— На, дивися! Брешу?

Хлопці недовірливо взяли стрічку й почали розглядати її проти сонця. Звичайно, на стрічці було важко розпізнати обличчя, на ній я навіть сам не впізнавав себе, але один з пастушків упевнено сказав:

— Він! Упізнав! Оце здорово! А в якій це картині?

— Ця картина не була закінчена. Війна перешкодила, — пояснив я.

Хлопці з повагою повернули стрічку мені.

— А тепер, — сказав рудий, — тягни там юшку, бо, мабуть, уже википіла…

В казанку хлопці варили суп з перепеленятами, яких вони повидирали з гнізд і самі випатрали. Пташенята були зовсім малі, голопуп’янки, але юшка була дуже смачна. Мені дали ложку, і я підсів до казанка. Побачивши, що я їм юшку без хліба, рудий розломив свій шматок надвоє і більший кусень дав мені. І я почував, як разом з перепелячою юшкою вливається в моє тіло втрачена в дорозі сила й бадьорість. Перший обід у подорожі я заробив своїм трудом, як артист.

Потім я проспівав хлопчикам нашу пісню:

Бий фашистів чим попало,

Без пощади, без жалю…

Пісня їм дуже сподобалась, і я навчив їх співати її.

День був великий. Я поспішав пройти якнайбільше, поки настане вечір. Мої кишені були напхані тепер цибулею, вареною картоплею, огірками. Це все надавали мені пастушки, довідавшись, що я пішки йтиму дуже далеко і що зі мною немає ніякої їжі. Їм було жалко розлучатися зі мною. Один із них подарував мені пару печених яєць і порадив ночувати в ближчому селі, де в нього була сестра. Він розповів, як її знайти, щоб не блукати по селу. Який я був вдячний цьому хлопцеві!

Я й справді легко розшукав сестру того пастушка, і вона відразу дозволила мені ночувати в них. Чоловік її був у Червоній Армії, а вона залишилася сама з двома дітьми: хлопчиком років дев’яти й дівчинкою років на три молодшою за брата. Вечеряв я разом з ними. Після вечері діти так розгулялися зі мною, що довго не хотіли лягати спати, бо я таки вмів гратися.

Господарка повкладала всіх спати на полу, а сама лягла на лаві біля вікна. Втомлений тяжким для мене днем, я враз міцно заснув.

Сонце ще тільки зводилось над обрієм, як я рушив далі. Та враз я відчув, що вчора попідбивав собі ноги, йдучи босий. Вони боліли. Я не звик стільки ходити та ще босоніж. Ні, я таки не був певен, що дійду, якщо не трапиться машина. Їжа тепер непокоїла мене менше. Хазяйка, де я ночував, не пустила мене в дорогу без їжі. Вона повісила мені через плече невеличку торбу, поклала туди хліба, картоплі і навіть пляшку молока.

Проходили машини, і я знову просив підвезти мене. Не брали. Я відпочивав щодалі частіше і відчував, як раз у раз мені важче зводитись на ноги і йти, йти…

Проходячи села, я вже не розмовляв ні з ким, а тільки розпитувався, як вийти мені на стовповий шлях, щоб іти попід залізницею, яка, звичайно, не працювала. На деякі машини я вже не звертав уваги і навіть не обертався в їх бік. І ось раптом з однієї машини хтось гукнув на мене:

— Хлопшику! Хлопшику!

Це їхали вантажною машиною фашистські солдати.

— Куди йшов? — спитали вони мене.

Я махнув рукою вперед. Вони закивали до мене, закликаючи в машину. Я не повірив, але все ж підійшов. Вони втягли мене в машину й поїхали.

На дошках у кузові машини сиділо більше десятка солдатів. Вони щойно пообідали й були веселі від випитого спирту. Вони почали про щось питати мене, показуючи в різні боки руками й вимовляючи назви сіл. Я, звичайно, не розумів нічого і показав рукою вперед, туди, куди мені було треба.

Машини мчали з великою швидкістю. Ми проїхали багато кілометрів і нарешті прибули до одного великого села, де вже стояли на майдані такі ж машини з солдатами.

Я пішов по селу. В одної тітки я попросив напитися. Поки я пив, вона когось лаяла:

— А бодай би ви без голів отут позалишалися!.. Щоб на вас холера напала!

— Кого це ви лаєте, тьотю? — спитав я.

— Та вже ж нікого… як не отих ненажерливих фріців. Думаєш, чого вони поприїздили? Заготівлі скоту село не виконало, от вони й приїхали… Бачиш, оточили село — це щоб ніхто й теляти не вигнав у степ. Почнеться, сину, таке тут зараз, що краще б і не бачити, й не чути…

Я зрозумів усе. Про таку заготівлю скоту мені вже розповідали вчора пастухи. Зараз почнуться арешти селян, биття їх у сільуправі, грабунок, а може, й палитимуть хати. Швидше, швидше звідси! Я маю своє завдання і тільки про нього мушу думати. І я вийшов з села знову на стовповий шлях, відчуваючи, як слабнуть мої ноги і як боляче мені ступати.

Пізніше мені пощастило впроситися на якусь порожню вантажну машину. Машина пройшла ряд сіл, в одному з них спинилася і далі не пішла. До сусіднього села було вісім кілометрів. Сонце вже було низько над далеким лісом, та я вирішив іти. Не можна було гаятися. За всяку ціну треба було завтра прийти на станцію, де я мав передати зашиту записку.

Я пройшов менше половини дороги до ближчого села, як уже стемніло. Я міг би йти і вночі, коли б не втомлені й підбиті ноги. Вони вже зовсім відмовлялися йти. Коли виходив з останнього села, я не помітив на обрії грозової хмари, яка швидко росла й застилала все небо. Це через неї так рано стемніло. Незабаром шлях розійшовся на два боки, і я не знав, яким піти. Я звернув ліворуч і пішов, хоч і не знав, чи йду туди, куди слід. Було вже темно, і я не бачив, чи є десь поблизу залізнична колія, від якої я весь час намагався триматись недалеко, бо вона мала напевне привести мене до моєї станції. Почалася гроза, і настала така темінь, що я не міг бачити й за п’ять кроків поперед себе. На щастя, дощ був теплий, і я зовсім не змерз. Тільки ногам йти було ще