Сашко - Леонід Іванович Смілянський

— Сам із Києва?

— З Києва.

— А їдеш куди?

— На село.

— Думаєш, там краще?..

Щоб якось не проговоритися йому, чого я їду, я почав говорити йому те, що я вичитав у одній старій книжці для дітей, у якій хлопчик-сирота їде на село до родичів, бо немає чого їсти в місті, всі його забули, всі його женуть від себе, не дають йому їсти, лають. Він не має притулку, його втягують у своє коло міські босяки, різні там злодюжки й так далі…

— Та вже не знаю, чи там краще, — відповів я, — знаю тільки, що гірше, ніж тут, не буде.

— А хіба в місті немає більше родичів?

Кондуктор уже зовсім повернувся до мене й уважно слухав.

— Бідна дитина, — сказав він, — таке мале, а стільки вже перетерпіло. Всього вже звідав. Як ото не натрапиш на доброго чоловіка, то життя тебе так перемеле, що не буде з тебе нічого путнього.

Я розповідав йому все те, що було написано в книзі про хлопчика, а він тільки співчутливо кивав мені й підтакував. Потім він, коли вже звечоріло й ми проїхали кілька станцій, дістав з своєї скриньки хліб, печену картоплю, цибулю й сіль. Мені він одломив більше хліба, ніж собі, й підсунув до мене картоплю й цибулину.

– Їж, синку, бо ніхто тебе в дорозі не нагодує, а з тобою ж, бачу, нічого немає…

Потім він мене знову посадив на скриньку, вкрив на ніч своїм брезентовим кобеняком і наказав заснути хоч сидьма…

— Спи собі, синку, тут тебе ніхто не займе.

Мені було соромно перед самим собою, що я в розмові дурив цю таку добру до мене людину, але інакше повестися не міг, бо все ж таки я людини не знав та, хоч би й знав, то не міг би йому сказати правду. Я втішав себе тим, що, мабуть, в цій книзі про давне життя, з якої я все йому розповідав, описана правда. А ще я думав про те, чи знайду, приїхавши, ту людину, до якої мене послав дядя Михайло, і чи не потраплю й сам у гестапо, і, коли б потрапив, то як би я себе там поводив, і тут же вирішив, що нехай там навіть з живого мене здирають шкіру, а я їм нічого не скажу про підпільників. І думав ще, чи встигну виконати доручення за той час, який мені дав на це дядя Михайло. А що, коли касир, до якого мені треба звернутися, вже не працює, або кудись поїхав, або його заарештовано і він розповів у гестапо про пароль, і тоді мене, тільки-но вимовлю пароль, миттю схоплять і, звичайно, повісять, і що я вигукну до катів перед шибеницею…

Ніч навіювала на мене сумні думки, та коли я прокинувся вранці й побачив сонце, зелені ниви, ліси, то сам здивувався, як це могли опанувати мене такі думки вночі.

З цим кондуктором було добре їхати. Вранці він годував мене знову хлібом і холодною картоплею і навіть здобув десь гарячої води, і ми напилися чаю. Шкода тільки, що він зовні виглядав дуже похмурою й мовчазною людиною. Після першої ж розмови він наче замкнувся й майже весь час мовчав.

Я мав трохи грошей, які дав мені на дорогу дядя Михайло, і на одній зупинці купив смачних і запашних суниць. Я й сам дуже любив суниці, але особливо хотів почастувати ними кондуктора, щоб віддячити йому за співчутливе ставлення до мене. Але він не взяв у мене жодної ягідки, як я не просив його з’їсти хоч трохи. Йому навіть стало чомусь так ніяково, що він, щось промимривши, заметушився і швидко кудись пішов. Довелося мені самому з’їсти всі суниці.

Та, на жаль, незабаром довелося мені розлучитися з цим чудовим кондуктором. На одній станції поїзд зупинили, і далі він не пішов. Я ще з годину чекав, аж поки не повернувся кондуктор.

— Га-га… — сміявся він якимсь дивним, немов довго стримуваним реготом, — партизани висадили міст через річку, і тепер ніякий чортяка не проїде вперед поїздом.

Він скрутив цигарку, довго смоктав її, сказав знову:

— А здорово висадили! Мабуть, тижнів на два спиниться рух на дільниці. От що, синку, нема чого тобі тут даремно сидіти, йди на дорогу, може, хто в машину візьме. Ти малий, тебе пожаліють.

Він трохи покопався в своїй скриньці й подав мені загорнутий в папір шматок хліба, картоплину й маленьку грудочку цукру.

— Візьми собі на дорогу, бо хто зна, коли ще ти доберешся до своїх родичів на село та чи й приймуть тебе.

Бідний дядя кондуктор, він цілком повірив у те, що я йому розповідав немовби про себе. Я попрощався з ним і вирішив, що обов’язково віддячу цій людині, якщо тільки коли-небудь в житті зустріну її.

Кондуктор підрахував, що йти мені до моєї станції треба ще кілометрів сто п’ятдесят, тримаючись біля залізниці. Мені нічого не залишалось, як вийти на шлях і рушати пішки, сподіваючись, що якась попутна автомашина візьме мене. Я мусив поспішати, бо дядя Михайло дав мені строк і сказав, що спізнюватись не можна.

Я розпитався про дорогу в однієї старої жінки, яка, подивившись на мене, похитала головою і сказала:

— Дай боже тобі, синку, дійти, та тільки боюся, що не дотопаєш — малий ще… та й взуття на тобі плохе, не витримає. Хіба хто на машину візьме, просися.

Довгий час треба було йти вимощеним стовповим шляхом. Але йти по каменю було важко. Незабаром я зійшов на бічну стежку й почимчикував, намагаючись поспішати.

Кожного разу, побачивши здаля вантажне авто, я вибігав на шосе й підіймав руку, але здебільшого машини навіть не спинялися, а коли спинялися, то, довідавшись, що я хочу під’їхати, рушали далі без мене.

Вибігати до машин доводилось так часто, що я за півдня пройшов зовсім мало, зате втомився вкрай. Я сів край дороги, вірніше, впав, безсилий, і вмить заснув просто на землі. Я спав так міцно, що, прокинувшись, не міг пригадати, щоб мені щось снилося. Зате не вві сні, а насправді я побачив, що мої черевики витримають недовго. Підметки повідставали, а в одному вже повилазили пальці на свіже повітря.

«Сашко, — промовив я сам до себе, — ти ж не якийсь там мамин мазунчик, ти — справжній партизан і виконуєш партизанське доручення. Не до лиця тобі придивлятися