Викрадач ангелів - Ів-Марі Лунд
І тут шпарину, що вела до проходу, де принишк Фабіан, затулила чиясь темна постать. Хтозна хто то був, але він стояв незрушно, як стовп. Пильно придивляючись до нього крізь дощ, Фабіан силкувався його впізнати, але вода застилала очі й мовби засліплювала їх. Він тернув рукою обличчя й хоробро ступив крок уперед.
Аж тут небо розітнула біла блискавка, і завулок залило сліпучим світлом. Це тривало всього якусь мить, але вистачило для того, щоб Фабіан помітив, хто перед ним. То був Турд, він стояв мов скеля у вузькій шпарині й заступав йому дорогу. Турд, який був вищий за решту хлопців, але настільки худий, що й досі міг просуватися лабіринтом стічних канав.
Одначе з Турдовими очима діялось щось дивне. В миттєвому спалаху блискавки Фабіан помітив на них якусь сіру плівку, що надавала йому нетутешнього й небезпечного вигляду. Здавалось, ніби з тих очей зникло все людське.
Турд теж помітив Фабіана й голосно засичав. Тоді сягнистим кроком ступив углиб проходу й простягнув руку, щоб схопити Фабіана. Той відсахнувся, і Турд, посковзнувшись на слизькій стічній канавці, зарив носом у стіну будинку. Потім Фабіан круто розвернувся й кинувся брести далі. Йому треба було спекатися Турда й знайти друзів. Він сподівався, що вони були в безпеці.
Він відчував Турдове сичання просто на своїй потилиці, а тоді хтось схопив його за каптур і потягнув назад. Турдові руки здавили йому шию, як лещата. Тепер він опинився у великій небезпеці й відбивався, як міг, попри те, що не звик битися. Турд притиснув його до стіни, і йому стало важко дихати. У відчаї Фабіан уперся ногами в стіну з другого боку, відкинув назад голову і з усієї сили вгатив лобом Турда по голові. Сичання переросло в сухий невиразний рев, і руки, що його душили, розімкнулися. Фабіан скористався тією нагодою і хвицнув нападника ногою так, що той навзнак упав у стічну канаву з бульками.
Фабіан не чекав, що буде з Турдом далі. Він прожогом знов кинувся в лабіринт стічних канав і пробіг ще два завулки. Сподівався, що пробіг. Тоді двічі завернув праворуч, де й розраховував знайти своїх друзів.
Вони стояли в умовленому місці — мокрі й закоцюблі від холоду. Фабіан без жодних пояснень кивнув їм головою. І вони гуртом подались далі завулками зі стічними канавами, аж поки дістались до Фабіанового завулка. Там вони попритулялись близесенько до стіни, а Фабіан тим часом обережно розглянувся туди й сюди з-за рогу. Здавалось, шлях був вільний.
Але тільки вони збирались виходити, як побачили ще двох загадкових переслідувачів. Ті відступили трішки назад, напевно, щоб діти не відразу їх помітили. Фабіан обернувся до друзів.
— Обійдемо завулок, — на мигах показав він.
Друзі кивнули головами. Вони взяли трохи в обхід, вийшли з лабіринту стічних канав і шмигнули у вузький, помощений бруківкою завулок позад будинку. А тоді пустились бігти до чорного ходу. Раптом Роза скрикнула.
— Вони сунуть із обох боків завулка! — закричала вона. — Біжімо!
Вони помчали до чорного ходу, а дві безликі загадкові постаті весь час наступали їм на п’яти. Фабіан підскочив до дверей, коли одна з них була всього за кілька метрів від нього. Хлопець смикнув двері й увалився в хату, потягнувши за собою решту. Всі попадали одне на одного на кухонну підлогу, і Райн причинив двері ногою. Потім, рачкуючи, підвівся, замкнув їх на засув і зіперся об них спиною. Діти сподівались, що ті, хто стояв надворі, почнуть гупати, але нічого такого не сталося.
Обернувшись, вони побачили Віту, що сиділа за кухонним столом і не зводила з них погляду. Було видно, що вона плакала. Потім підвелася, втерла сльози й ударила кулаком по столу.
— Де ви були? — спитала вона, і хоч їй і відлягло від серця, та її очі палали гнівом. — Як ви могли додуматися піти надвір у таку негоду, не сказавши й слова? Я ще ніколи в житті не була так налякана!
Вона схопила Фабіана за барки й труснула. Потім пригорнула до своїх грудей.
— Ти ж змок до рубця, — шепнула вона крізь сльози й сміх. — А звідки це в тебе на лобі ґуля? Таж ви промокли наскрізь, геть усі! Ану роздягайтеся!
Вона допомогла їм познімати плащі й чоботи, пішла взяти рушники й сказати дорослим, що діти вернулися.
Раптом у кухню навалило повно люду. Всі кинулись їх сварити, обіймати й розпитувати. Фабіан і його друзі розповідали й водночас закутувалися в рушники. Віта роздивлялась на Фабіановому лобі ґулю, а він тим часом розповідав, звідки вона в нього взялася.
Франс, м’ясник Бук і пекар снували між кухнею та вітальнею, підкладали в грубу дрова й готували їсти.
Коли всі пообідали, Франс сказав:
— Тепер, мабуть, пора все пояснити докладно. — Він кашлянув і глянув на Фабіана. — Так от, Фабіане, нам, дорослим, відомо, що сталося після зібрання в молитовному домі, але далі ми заплуталися. Що, власне, ви робили позавчора? І де тинялися сьогодні? І якщо є ще щось, що нам годилося б знати, то я можу побіцяти вам за розповідь винагороду.
Фабіан зашарівся, не підводячись зі свого місця й міркуючи над тим, як усе пояснити і не вплутати Фелікса. Він глянув на своїх друзів, а тоді зиркнув на бурґомістра Креспа, щоб побачити, як той реагує. На його подив, Кресп, здавалося, так само, як і всі, зацікавлено чекав розповіді. Хлопець вирішив говорити якомога коротше.
— Учора нас звільнили від уроків, і ми пішли на Вовчий Замок, хоч, власне, й без дозволу. Нам кортіло подивитися руїни й краєвид. Коли ми стояли на горі, то помітили, що в передмісті щось відбувається. Ми спустилися вниз і трохи постежили. Решту ви знаєте. — Помовчавши хвильку, він повів далі: — А сьогодні ми «позичили» в Креспа ключі й пробралися в його будинок, щоб побачити, чи можна там щось знайти.
Кресп здригнувся й примружив очі.
— Нечуване нахабство… — почав він. — Які злодюги! Та ще й зломщики!
Пастор підняв руку.
— Та ну, Креспе, годі, — сказав він. — Спершу послухаємо Фабіанову розповідь.
Кресп замовк, але насупився і щось забурмотів собі під ніс.
Розповівши про відчинені двері й суцільний
