Останній із небесних піратів - Пол Стюарт

— Тут, на Озерному приплаві, тебе добре вчитимуть, але в тобі вже тепер є щось незвичайне, щось таке, чого не дадуть і роки науки. Завжди пам’ятай про це!

— Дякую, Гекле! — знічено усміхнувся Рук. — Дякую тобі за все. Мені тебе бракуватиме.

— Ласкаво просимо! — долинув із протилежного краю приплаву трохи писклявий голос. — Нові підмайстри, чи не так? Лелечки, та ви ж ледве на ногах стоїте! Еге ж, от-от звалитеся з ніг, присяйбі!

Рук обернувся і побачив невисокого, абияк одягненого дрібногобліна зі зморшкуватим обличчям: однією рукою притримуючи поли свого вбрання, а другу приклавши до грудей на знак привітання, той поспішав до Стоба та Маґди на своїх оцупкуватих ногах. Рук хутенько прилучився до товаришів.

— Ах, добрий мій хлопче! — озвався до дрібногобліна Стоб, поклавши взяти справу в свої руки. — Подбай, будь ласка, про наші речі, а тоді проведи нас до Великого Господаря Озерного приплаву. Гадаю, йому цікаво буде нас побачити.

— Ще б пак! — потішено всміхнувся дрібногоблін, аж заграла, збрижившись, сітка зморщок на його обличчі. — Цікаво вас побачити, ще б пак!

Стоб насупився.

— Ну? — владно нагадав він.

— Ви трохи не зрозуміли, хоробрий пане, — почав, обернувшись до нього, Гекле.

— Усе гаразд, — незграбно втрутився Рук, виступивши наперед. — Ми й самі занесемо наші заплечники. Зрештою, коли вже сюди донесли.

— Не чіпай речей, Руку! — різко сказав Стоб. — Гарненьке ж тут місце! Зухвалі слуги відмовляються виконувати накази. Ось постривай, почує про це Великий Господар!

— Уже почув, — тихо проказав Гекле, — я певен.

— Не втручайся, Гекле! — визвірився Стоб, а тоді насипався на усміхненого дрібногобліна. — Кажи негайно, як тебе звати, ти, нахабний нікчемо!

Тут дрібногоблін опустив руки, і Рук примітив золотого ланцюга, що звисав з його шиї, поблискуючи з-під простого вбрання. Кожна з важких ланок мала вигляд кільця, сплетеного з листя та пір’я.

— Ну, звісно ж, скажу, мій хороший, юний і трохи перевтомлений підмайстре! — відповів дрібногоблін. — Я — Парсимон, Великий Господар Озерного приплаву.

Стоб спалахнув як маківка, а тоді побуряковів.

— Я… я… — залепетав він.

— Ну, ви, мабуть, наморилися і зголодніли, весь ваш гурт, — сказав Великий Господар, відмахнувшись від Стобових перепрошень. — Заходьте досередини! Я покажу вам ваші покої. А тоді поведу нагору, до нашої їдальні. Наїдки та напої чекають на вас, а ще… А це що таке? — вигукнув він, глянувши в бік пірсу. — Я виглядав лише трьох гостей, не більш! І все ж таки, і все ж…

Стоб, Маґда, Рук обернулися і побачили сухорляву постать з обстриженою майже налисо головою. Новий прибулець ішов до них через поміст.

— Він не з нами, Ваша Високосте! — запевнив Стоб, знову здобувши дар мови.

Парсимон помахом руки підкликав до себе сухорлявого приходька.

— Ласкаво просимо, ласкаво просимо! — привітно озвався він. — Хто ти, звідкіля?

— Я Ксант, — відказав хлопець і, провівши рукою по своїй низько стриженій голові, додав: — Ксант Філатін. Я єдиний, хто лишився живий з останньої групи підмайстрів, що вирушила з Бібліотеки Великобуряної палати.

Ксант дістав зуба з дуба-кривавника із-за своєї драної пазухи і виклично підніс його вгору.

Рук завважив, як трусяться у хлопця руки. І насупився. Щось у цьому юному підмайстрові будило в Руковій душі неспокій.

— Вони послали після нас іще одну групу? — недовірливо спитав Стоб. — Навздогін за нами?

Ксант кивнув головою.

— Надійшла звістка, що ви пропали під час сорокушачої облави. Професори вирішили незагайно вислати ще один рій підмайстрів.

Стоб хмикнув.

— Я певен, що професори знають, що роблять, — сказав Гекле.

— Ну, а що ж із рештою? — напосівся на приходька Стоб.

— Загинули, — тихо зронив, сумно хитаючи головою, Ксант. — Геть-чисто всі. — І з натугою ковтнув гіркий клубок у горлянці. — Тільки я один і пробився.

Рук увесь обернувся на слух. Чи не занадто він несправедливий до цього сердеги?

— Брон Тернстон, — провадив тим часом Ксант захриплим від хвилювання голосом. — Іґніс Ґімлет. І наш хоробрий провідник, лісовий троль Руфус Снетербарк. Усіх їх поковтала хробаколода…

— Я не знаю таких імен, — зауважив Парсимон, — одначе втрата хоч би кого з наших хоробрих підмайстрів — завжди жахлива трагедія. Але, як бачиш, — додав він, киваючи на Рука з товаришами, — ця трійця таки дійшла… Хоча це робить втрату ще жахливішою.

Ксант лише мовчки кивнув головою і похнюпився. Його очі були повні сліз.

— Але ж ти дійшов, Ксанте Філатіне! — лагідно вів далі Парсимон. — Дорога до Вільних галявин завжди терниста. Мало кому таланить дійти цілим і неушкодженим. Отож ті, хто таки доходить… — Він підбадьорливо поплескав чотирьох нових прибульців по плечах. — Ті для нас справжній скарб. Ми навчимо вас усього, що самі знаємо, і вирядимо у ваші трактатні мандрівки, аби ви спромоглися зробити с вій внесок у наше дедалі глибше пізнання Світокраю. — У його очах запалахкотіли іскорки. — Авжеж, саме так: ви — справжній скарб!

— Ой! Сто чортів! — лайнувся Рук і ну смоктати великого пальця, що аж сіпався йому від болю.

— Гарно ж висловлюється наш юний вчений! — в’їдливо захихотів Стоб.

— Знов скабку загнав? — співчутливо озвалася від свого верстата Маґда.

— Атож, — похмуро буркнув Рук. Зазублену скабку він зумів витягти з пальця зубами, та якби ж то все лихо було у скабці! Усі руки в нього збиті, страшенно подряпані, в рубцях і синцях. Понурим поглядом свердлив він товсту мочардеревну колоду, закріплену перед ним у лещатах великого затискача. Після тижнів праці те, що нині уже мало б бути зграбним носом небесного човна, ще й досі виглядало безформним