Останній із небесних піратів - Пол Стюарт

Вони затамували подих і сиділи тихенько, чуючи хіба калатання своїх сердець та тремтіння тіл. Рук благав, щоб страховисько зслизло.

— Прошу тебе, будь ласка, будь ласка!..

І враз стало темно — хмара затулила місяць. Рук глянув униз. Щось пролітало повз них, лопочучи крильми.

— Загризяки! — видихнув він.

— То он як вони звуться! — пробурмотів поруч нього Стоб.

Хробаколода засвистіла гучніше і повернула туди, де сиділи мандрівці. Рук відсахнувся. А внизу лопотіла крильцями зграя загризяк, обертаючись у темряві, мов величезне вістря стріли. Коли зграя підлетіла зовсім близько, місяць знову виплив із-за хмари, і його сяйво освітило тьму-тьменну сріблясто-чорних тріпотливих крильцят. Загризяки летіли просто на них.

Рук тихо застогнав. Як не поковтає їх хробаколода, то загризяки вмить розшарпають усіх на кавалки! І саме тепер, коли мета їхньої подорожі так близько — тільки руку простягни…

Несподівано, без будь-якого попередження, хробаколода крутнулася, а тоді шарахнула навперейми зграї. Рук охнув: страховисько засіпалося в корчах, усмоктуючи загризяк у просторий, темний тунель свого черева.

Хробаколода вилася-в’юнилася, втягуючи в себе все більше й більше малесеньких пташечок і свистячи, мов гігантський чайник, коли той, закипаючи, пускає пару. Потому як останні пташечки щезли в пащеці хробаколоди, Рук обернувся до сорокуна:

— Він умаламурив їх усіх!

— Навпаки, хоробрий пане, — заперечив Гекле. — У Темнолісі рідко можна вірити своїм очам.

— Але ж… — почав Рук.

Тієї самої миті хробаколода оглушливо заревіла з болю. Той рев луною покотився між дерев, аж на них затремтіло листя, і Рук відчув, як заворушилося волосся в нього на потилиці. Мов зачарований, дивився він, як просто на очах тане, зникає весь гігантський хробак! Загризяки зжерли його зсередини, не лишили ані найменшого кавалка! Якусь мить незліченний рій нагадував своїми обрисами ту саму величезну летючу колоду, що її допіру струбив. А тоді, мов за якимсь невидимим знаком, загризяки пороснули врізнобіч, — уже не тримаючись гурту, а тільки поодинці та парами, — і потріпотіли крильцями хто куди.

Рукові тремтіли ноги, коли він злазив із залізного дерева.

— Я… я не розумію, — розгублено пробелькотав він. — Чому зграя отак розсіялась?

Гекле зліз на землю і став обік хлопця.

— Загризяки вгамували свій шалений голод, — пояснив він. — І аж тоді, коли він знов їм допече, вони наново згуртуються у рій-зграю. — Сорокун невесело засміявся. — Тепер черга інших істот пожирувати. Багато цих наїджених тварючок попадеться на зуб іншим хижакам.

Рук зачудовано труснув головою. Він стільки начитався про витончену врівноваженість життя у Темнолісі, про завждішню війну хижаків з їхніми жертвами! А тепер сам став свідком того всього. Дивовижно, як воно все пов’язане між собою. Либонь, жодна істота ніколи не здобуває перемоги. Переможець стає жертвою, а жертва — переможцем, і цей весь хитромудрий процес насильства триває без кінця-краю.

Він подумав про трактат, що чекав на нього, а також про блукай-бурмил, яких збирався вивчати. Ті принаймні були лагідні тварі. Шляхетні. Скромні. Вірні. Принаймні усі в те вірили, навіть Варіс Лодд. Утім, незабаром він сам переконається, так це чи ні.

— Ходімо, хоробрі друзі! — закликав Гекле, знов рушаючи вгору, до вершини кряжу. — Ми вже майже прийшли.

Стоб і Маґда поспішили за сорокуном-провідником, а Рук пошкандибав останній. Дивне передчуття змушувало калатати його серце. Ось зараз вони вийдуть на верховину, а за нею чи не виявиться ще один кряж, далі — ще один?

Цього разу, одначе, вони швидко вихопилися на вершину. Далі схил пішов униз — і ось уже перед ними стелються у всій своїй величі Вільні галявини. По праву руч від мандрівців розливалося плесо медв’яного світла. По ліву руч мерехтіло коло запалених смолоскипів, за яким червоно жаріли печі. А ген удалині сріблисто блискотіли під місяцем три озера. Посередині найбільшого сяяла різнобарвними вогнями висока шпиляста будівля. Саме в ній їм судилося перебути кілька навчальних місяців.

— Озерний приплав! — сказав Рук, показуючи рукою. — Наша нова господа.

Мов на крилах, Рук, Маґда і Стоб стрімголов помчали вниз по крутосхилу, а Гекле тільки пурхав за ними, галасливо кудкудакаючи. — Обережно, хоробрі панове! — захекано вигукував сорокун. — Обережно, хоробра панно!

Ось вони вискочили з-поміж дерев на дорогу, розрівняну і зґрасовану тьмою взутих ніг та дерев’яних коліс, — і перед ними розкинулися у всій своїй красі, неначе який інкрустований самоцвітами гобелен, самі галявини.

Рук зачудовано роззирнувся довкола, і серце йому забилося частіше. Різноманітні оселі численних мешканців Вільних галявин купалися у місячному сяйві, облиті мерехким сріблом і позначені довгими, різкими тінями. Троє підмайстрів стали й дивились як зачаровані. Повітря повнилося пахощами та звуками. Прибульці розрізняли гострий дух сириці, запах витриманого пива, духмяність приправ та всякого зілля. А ще Рук зачув далекий гомін — радісні голоси, співи, сміх. Ззаду надбіг Гекле та й собі став, відсапуючи. Настовбурчене пір’я у нього на шиї стирчало врізнобіч, гострий сорокунячий дзьоб тремтів.

— Ген там, — кивнув він головою ліворуч на купку хатин, що гейби пливли у мерехтливих мочарах, — живуть гусолапі гобліни. Великі мастаки ловити в’юнів, але щоб відзначатись якимись особливими звичаями, то ні. А там, — показав через праве своє плече, — печери нетряків. О, на них варто поглянути! Кажуть, вони там цілим родом напихаються в одну печеру, буває, душ і зо сто…

Зненацька ззаду почувся важкий тупіт. Обернувшись, мандрівці побачили: до них мчать двоє дрібногоблінів на зубощирах. І гобліни, і їхні плигуни мали на собі обладунки з тисненої шкіри; вершники були озброєні довгими списами з залізного дерева та великими щитами у вигляді півмісяців. Один з них зупинився і, випроставшись у стременах, оглядав місцевість. А другий під’їхав до наших подорожан. — Підійдіть і назвіться! — гаркнув він. Гекле виступив наперед і, добувши