Країна Мумі-тролів. Книга третя - Туве Маріка Янссон

Мумі-тато уже годину чипів над Чорним Оком. Риба не брала. Ніколи не можна говорити про щуку, доки її не спіймав. Звичайно, Тато рибалив охоче. Риболовлю полюбляють усі тати з певним характером. Але йому зовсім не подобалося повертатися додому без улову. Спінінга він одержав торік у подарунок на свій день народження. То був дуже гарний спінінг. Однак іноді він висів на своєму гачку з якимось особливим неприємним виглядом. Наче кидав виклик…

Мумі-тато сидів, дивлячись на чорну воду, а озерце незворушно витріщалося на нього своїм великим суворим оком. Тато вибрав волосінь, заткнув погаслу люльку за стрічку капелюха, а тоді подався до підвітряного боку западини.

Там теж можуть водитися щуки. Може, й менші, зате хоч щось принесе додому.

Під самим берегом рибалив на вудку рибак-за— будько.

— Там добре дно? — поцікавився Тато.

— Ні, — відрубав рибак.

Тато сів на камінь, підшукуючи слова, з яких можна було б почати розмову. Йому ще ніколи не доводилося зустрічати такого невелемовного співрозмовника. Тато почувався якось непевно, наче не в своїй тарілці.

— Тут, мабуть, трохи самотньо узимку? — почав він, але відповіді, ясна річ, не одержав, тож вирішив зробити ще одну спробу: — Але тоді ви були удвох… Який він, цей наглядач маяка?

Рибак щось пробурмотів і неспокійно зачовгав на лавці човна.

— Балакучий? Може, розповідав щось про себе?

— Усі вони такі, — раптом озвався рибак. — Люблять розповідати про себе… Він завжди розповідав лише про себе. Але я, мабуть, не дуже уважно слухав, бо все забув.

— Але що трапилося після його від’їзду? Маяк погаснув до того, як він подався геть, чи пізніше?

Рибак знизав плечем, витягуючи волосінь, — гачок був порожнім.

— Я забув, — тільки й сказав він.

Мумі-тато був у розпачі, але не здавався:

— А що він робив цілими днями? Щось, може, будував? Розставляв неводи?

Рибак гарною довгою дугою закинув вудку. На поверхні води з’явилися довершеної форми кола, вони поволі розходилися і зникали, ніби й ніколи їх не було. Рибак відвернувся до моря.

Тоді й Тато, підвівшись, відійшов убік. У ньому закипала лють, і від цього ставало легше. Він закинув спінінг, незважаючи на неписані правила ввічливості, за якими не пасує двом рибакам рибалити мало не пліч-о-пліч. І… відразу взяло.

Тато витягнув півкілограмового окуня, влаштувавши з того цілу виставу: хлюпався у воді і сопів, лупцював окунем по камені, а все для того, щоб якнайдошкульніше допекти рибакові. Мумі-тато скосив очима на рибака: сіра постать сиділа тихо, незворушно дивлячись на море.

— Ого, ця щука важить, певно, понад вісім кілограмів! — голосно вигукнув Мумі-тато, заховавши окуня поза спиною. Хо-хо-хо! Ото доведеться поморочитись, щоб її закоптити…

Рибак навіть не ворухнувся.

— Так тобі і треба! — стиха пробурмотів Тато. — Уявляю собі бідолашного наглядача маяка, який без угаву розповідав про себе, а ось цей… ось цей травоїдний рак навіть не слухав його! Я собі уявляю!

Тато рушив до маяка, міцно стискаючи в лапах рибину.

Маленька Мю сиділа на сходах і співала одну зі своїх монотонних дощових пісень.

— Привіт! — гукнув Тато. — Я сердитий!

— Це добре, — схвально кивнула Мю. — Здається, ви знайшли собі відповідного ворога, а це відразу полегшує сприйняття навколишнього світу.

Мумі-тато жбурнув окуня на східці.

— Де Мама?

— Порпається у своєму новому садочку, — відповіла Маленька Мю. — Я віддам їй рибу…

Мумі-тато кивнув і почимчикував далі, на західний мис.

— А тепер, — мовив він сам до себе, — а тепер я ловитиму рибу в нього під носом, під самою його цементною халупою! Виловлю усіх клятих риб! Я їм покажу…

Подерті неводи розвісили під крученими сходами маяка й з легким серцем забули про них. Мумі-мама більше й словом не обмовилася про полички та нові меблі, а пляма на стелі з кожним дощовим днем тільки розросталася. Ляду, що вела на вежу, замкнули.

Мумі-тата раптом перестало цікавити все, окрім риболовлі. Він цілими днями рибалив, а на маяк повертався лише попоїсти. Вирушав з дому рано— вранці й нікого не брав із собою. Рибака Тато більше не дражнив. Жодної втіхи дражнити істоту, меншу за себе і, до того ж, абсолютно незлостиву. Тепер у Татовій голові жила тільки одна-єдина думка: як прогодувати родину! Улов він завжди залишав на східцях маяка.

Якщо траплялися гарні рибини, Тато відносив їх на берег і коптив. Він сидів на вітрі перед коптильнею і поволі підкидав гіллячку за гіллячкою, щоб підтримувати рівномірний вогонь; ущільнював просвіти під коптильнею піском та камінцями; збирав ялівцевий хмиз, настругував вільхових скіпок, вимощуючи зручне ложе для риби. Тато майже не з’являвся на очі своїй родині.

Надвечір він тричі закидав вудочку у Чорне Око, але там ніколи нічого не брало.

А за чаєм усі розмови зводилися до однієї теми: про рибу. Мумі-тато тепер не нахвалявся — звично й мило, як колись, — а виголошував цілі доповіді, які Мумі-мама вислуховувала з дещо розгубленим здивуванням, без жодної користі для себе, бо небагато могла втямити з тих проповідей про рибаків та їхні звички.

Вона думала: це вже не потіха. Ми вже насолили риби в усі банки та горщики, які лишень були, а він ловить та й ловить. Звичайно, добре, що у нас так багато їжі, але жилося якось веселіше, коли її було менше. Я гадаю, це море на нього загнівалося…

Мумі-мама щодня надягала смарагдовий пояс, щоб показати Татові, як їй подобається його подарунок. Хоча таку розкішну річ годилось би, без жодного сумніву, носити лише у неділю. Трохи шкода було, що скельця за все чіплялися, а рисові зернята обсипалися за кожним необережним рухом.

Мамин новий садок був доведений до ладу — блискуче кружало з водоростей біля підніжжя маякової гори. Вона виклала садок довкола круглими камінцями, бо море не захотіло подарувати їй черепашок. Посередині росла привезена з Долини троянда у своїй рідній землиці; пуп’янки готові були ось-ось розтулитися, однак вагалися. Воно й не дивно, бо ж надворі уже давно вересень.

Мумі-мама часто мріяла про те, які квіти вона посадить у своєму садку навесні. Вона намалювала їх на підвіконні вікна, що виходило на північ. Щоразу, сидячи біля вікна й дивлячись у морську далечінь, Мама малювала якусь нову квіточку, а думки її у ту мить витали зовсім деінде. Іноді вона й сама чудува— лася зі своїх квітів, вони ніби самі по собі виростали й ставали дедалі гарнішими.

Відколи ластівки відлетіли у теплі краї, під вікном стало трохи порожньо. Для відльоту вони вибрали вітряний день з мжичкою, ніхто й