Казки народів світу - Автор невідомий - Народні казки
— Я буду там швидше від вас!
І справді: Яносік через три дні після них вирушив на своєму топірцеві, а як посланці повернулися, він уже був на місці й чекав. Його відразу повели до цісаря. Хотіли були дати йому сталеву зброю, панцир та баского коня, але Яносік відмовився; взяв тільки свого топірця в руки й пішов, а за ним — цісар з усім військом. Прийшли на бойовище, де вже чекало вороже військо — і тут рицар, який мав битися з Яносіком, виступив наперед. Він був весь закутий у залізо й сидів на баскому коні. Побачивши Яносіка, що йшов до нього пішки, рицар намірився зараз же застрелити його або зарубати шаблею, але Яносік схопив рицаревого коня за ногу — і та нога залишилася у нього в руці, а рицар звалився на землю і вже не зміг битися. Хотів цісар забрати Яносіка з собою, та Яносік відмовився: сказав лише, що вже своє зробив, а тепер вертається додому, й скочив на топірці до Ліптова.
Та ліптовські багачі заприсяглися звести його зі світу й кінець кінцем так і зробили. Вони знали, що Яносік має чудодійну силу, й намагалися вгадати, де ж вона криється. Нарешті підкупили жінку, до якої Яносік часом приходив у гості, й намовили її, щоб вона в нього випитала. Коли Яносік прийшов у гості до жінки, вона почала в нього випитувати, і Яносік розказав їй, що чудодійну силу дають йому сорочка, пояс і топірець-чупага — дарунки трьох сестер-чаклунок.
Того тільки й треба було багатіям! Вони влаштували засідку в хаті тієї жінки, а коли Яносік знову прийшов до неї бенкетувати й заснув, нападники вкрали в нього топірець і замкнули далеко, аж за десятьма дверима. Потім насілися на Яносіка, розрізали на ньому сорочку й пояс, стягли їх — і Яносік утратив свою чудодійну силу. Його схопили, зв’язали й потягли в тюрму. Топірець-чупага, правда, кинувся на допомогу, але пробив тільки восьмеро дверей, а в дев’ятих застряг. Судді засудили Яносіка на смерть і зараз його стратили. Вони боялися, що збіжиться біднота й відіб’є свого оборонця.
Так скінчив життя хоробрий і справедливий Яносік.
ПЛУТЬКО
Португальська народна казка
Колись давно, не за нашої пам’яті, жили собі чоловік та жінка, і було в них троє дітей. Усі троє хлопці. Старший був одважний і сміливий, підстарший не такий сміливий, як найстарший, та дужчий за найменшого, а найменший, хоч слабкий і кволий, та хитрий і спритний.
Були вони дуже вбогі. Ото всього добра, що хатка, і стояла та хатка край самого моря (нині там село Фузетта, а тоді його й сліду не було).
Найстарший син як виріс, то надумав піти найматися. Покинув він рідну господу і пішов по світах. Іде та й іде, коли бачить — стоїть палац, а на палацових дверях залізне кільце висить, вагою в кілька арроб[5]. Стукнув він тим кільцем у двері. Вийшов з палацу велетень та й питає:
— Чого тобі?
— Я — найматися. Може, є яка у вас робота.
— А чого ж, — каже велетень, — є. Свиней пастимеш. Але знай: як хоч одну заріже вовк, то твоя голова з плеч!
— Гаразд, — каже старший брат. — От тільки нема у мене нічого, чим вовків лякати.
А велетень:
— За цим діло не стане. Дам тобі рушницю.
Другого дня з рушницею за плечима пішов хлопець пасти свиней. Вісім штук їх було. Ввечері по дорозі додому напали на свиней вовки. Як міг відбивався хлопець од тих вовків. Трьох повбивав, але так і не зумів пригнати усіх свиней цілих у саж. Двох таки недолічився велетень. А як недолічився, то взяв і вбив свинопаса, а одежу його на кілочку повісив.
А підстарший як виріс, то надумав і собі піти найматися. Попросив батька й матір благословити та й пішов по світах. Усе до того ж таки велетня привели його путі-дороги і до того ж кінця, як і найстаршого.
Минув час, виріс і найменший. І цей надумав піти найматися. Хоч як не хотіли батько й мати, а мусили його благословити.
Все до тих же дверей з залізним кільцем прийшов він. На превелику силу підняв кільце і стукнув у двері.
Велетень прочинив двері та й питається:
— Чого тобі?
— Та от хочу узнати, чи не треба вам працівника?
— Треба. Треба свинопаса — і притьмом. А то вовки свиней крадуть.
— Вовки? Та вовки мене бояться!
Здивувала така відповідь велетня.
— Заходь, — каже.
Зайшов хлопець і став озиратися навколо. Побачив велетневу жінку, велетку, таку завбільшки, як він сам, потім і одежу своїх братів.
От другого дня вранці пішов він зі стадом свиней на пашу, вломив гілочку, зробив із неї сопілку і продудів цілий день. Ввечері по дорозі додому напали на свиней вовки і відбили двох. А свинопас знай собі дудів на сопілку: так з сопілкою в роті і в палац увійшов.
Велетень одразу виявив пропажу свиней і, побілівши від люті, закричав:
— Ти умреш! Двох свиней вовки украли.
А хлопець на те:
— Навіщо так кричати? Свині пішли з мого дозволу. Скоро вернуться.
Велетень вгамувався трохи та й питає:
— Хіба вовки не з’їли їх?
А хлопець:
— Таке скажеш! Як це вони можуть з’їсти? Вовки мене знають і навіть підійти близько не важаться.
Замовк велетень і пішов до жінки розповісти про те, що сталося, і сказав:
— Або цей хлопець і справді дужий, або великий він шахрай! Треба б випробувати його. А то я вже сумніватися починаю.
Всю ніч провела велетка біля дверей комірчини свинопаса, все дослухалася та в шпари підглядала. А той, знаючи про їхню розмову, похвалявся своїми подвигами, балакаючи сам із собою.
От прийшла велетка до чоловіка та й каже:
— Твоя правда, це дуже смілива людина, і я боюся його.
На другий день знов вирушив свинопас пасти свиней, знов напали на стадо вовки й відбили двох. Розлютився велетень ще дужче, ніж раніше, а той знов за своє:
— Та кажу ж я вам, що свині
