Король Матіуш Перший - Януш Корчак
Лише вдома, у себе в кабінеті, Матіуш зрозумів сенс загадкових подій, свідком яких він став. Ось що розповів йому професор, який вивчив п’ятдесят мов.
— Давним-давно, коли один із предків Бум-Друма захотів увести в себе в країні нові порядки, його отруїли. А верховний жрець розказав своїм одноплемінникам таку легенду.
Настане час, коли вони заживуть по-іншому. І станеться це так: одного дня надвечір на небі з’явиться величезний птах із залізним серцем і з десятьма отруєними стрілами у правому крилі. Птах сім кіл пролетить над галявиною царської столиці і впаде на землю. Птах матиме два величезні крила, чотири руки, дві голови, три ока і дві ноги. Одна голова і дві руки птаха загинуть від однієї з десяти отруєних стріл. Двічі прогримить грім. Тоді верховний жрець зійде на вогнище і згорить, а залізне серце птиці розірветься. І залишиться від птаха шматок білого мармуру, жменя попелу і… біла людина. Тоді вони не будуть більше дикунами, почнуть вчитися різним хорошим і корисним речам. Але доки не з’явиться птах, нічого змінити не можна. І вождь, який завчасно надумається ввести нові порядки, буде спалений на вогнищі або отруєний…
Бум-Друм віддав перевагу вогнищу над отрутою. І ось, коли мало відбутися урочисте спалювання Бум-Друма, у небі з’явився аероплан із двома мандрівниками. Двічі прогримів грім — це Матіуш двічі вистрелив із пістолета, а пілот — дві руки й одне око птаха — помер, наткнувшись випадково на одну з десяти отруєних стріл. Верховний жрець добровільно спалив себе на вогнищі, величезна птиця згоріла, а Матіуш став другом усіх африканських вождів. І з цього дня дикуни — уже не дикуни: вони вчитимуться читати й писати, перестануть засовувати в ніс мушлі й різні прикраси зі слонової кістки й одягатимуться, як усі люди на землі.
— От здорово! — вигукнув Матіуш. — Хай Бум-Друм пришле до нас сто негрів. Наші кравці навчать їх шити одяг, наші чоботарі навчать їх шити чоботи, наші каменярі навчать їх будувати будинки. Ми пошлемо їм грамофони — нехай слухають красиву музику, — потім відправимо до Африки духові труби, барабани й флейти, а потім скрипки й піаніно. Навчимо танцювати наші танці, чистити зуби і вмиватися з милом… А ще я зроблю ось що! — вигукнув Матіуш. — Встановлю в столиці Бум-Друма бездротовий телеграф. Тоді, щоб із ним домовитися, не треба буде здійснювати далеку й небезпечну подорож.
Він запросив королівських кравців, чоботарів, капелюшників і велів пошити для Бум-Друма двадцять костюмів, двадцять пар взуття і двадцять капелюхів. Королівський цирульник обстриг Бум-Друму волосся. І Бум-Друм всьому покірно підкорявся. Правда, він помилково з’їв тюбик зубної пасти і шматок туалетного мила, і в нього заболів живіт. А щоб це не повторилося, відтепер Бум-Друму прислуговувало четверо Лакеїв, які не спускали з нього очей.
XXXII
аступного дня після приїзду Матіуша канцлер призначив засідання державної ради. Але Матіуш попросив відкласти його. Уночі випав білий-білий і пухкий сніг, саме такий, яким добре грати у сніжки. У палацовому парку зібрався гурт — хлопчиськ двадцять, серед них Фелек і Стасик. За вікном розгорталися такі баталії, що Матіуш не міг усидіти в палаці.— Пане канцлер, — сказав він. — Я тільки вчора повернувся з небезпечної і втомливої подорожі. І досяг успіху. Невже королеві не можна перепочити хоч одну днинку? Я все-таки хлопчик і дуже люблю гратися. Якщо немає термінових справ і один день можна зачекати, я волів би краще перенести раду на завтра, а сьогодні погратися з хлопцями. Погляньте, який прекрасний випав сніг і, напевно, останній цього року!
Канцлер пожалів Матіуша. Адже він був королем і мав право наказувати, а не просити, як звичайний хлопчик, дозволу погратися.
— Один день зачекати можна, — погодився канцлер.
Матіуш навіть застрибав від радості. Вдягнув хутряну куртку, щоб легко було бігати, — і гайда в парк! Ось він уже ліпить сніжки й кидає у хлопчиків. Але хлопчики не наважуються кидатися сніжками в короля.
— Я так не граюсь! — помітивши це, закричав Матіуш. — Я у вас кидаюся сніжками, а ви — ні. Не хвилюйтеся, я за себе зумію постояти. Сніжки — не отруєні стріли!
Хлопці розділилися на дві групи: одні нападають, інші захищаються. Крик стояв такий, що навіть лакеї повибігали з палацу подивитися, чи не сталося біди. Але побачивши короля, скривили пісні міни і, не зронивши жодного слова, зникли.
Короля не відрізнити від інших хлопчиськ. Він кілька разів падав і з голови до ніг був у снігу. Одна сніжка потрапила йому в спину, інша — в голову, третя — у вухо. Матіуш захищався відчайдушно.
— Послухайте! — крикнув Матіуш. — Спробуймо так: у кого попадуть сніжкою, той убитий і вибуває з гри. Тоді буде видно, хто переміг.
Дуже скоро всі виявилися «убитими». Тоді домовилися по-іншому: убитим вважається той, у кого влучать тричі. Деякі хлопці, правда, шахраювали і продовжували битися вже «убиті», але гратися все рівно стало цікавіше. Менше галасували, старанніше ліпили сніжки і краще цілилися. Потім вирішили: убитим вважати того, хто впаде. Гралися так завзято, що Матіуш забув про все.
Коли надокучило гратися у війну — зліпили величезну снігову бабу. Тицьнули їй у руку мітлу, з вуглинок зробили очі, з морквини — ніс.
— Пане кухарю, дайте, будь ласка, дві вуглинки! — волав Матіуш, увірвавшись до королівської кухні.
— Пане кухарю, дайте морквину зробити ніс сніговій бабі!
Кухар сердився, бо слідом за Матіушем до кухні забігала вся орава. Сніг у теплі танув, і на підлозі утворювалися брудні калюжі.
— Двадцять вісім років королівським кухарем служу, а такого свинарнику в мене на кухні ще не бувало! — бурчав кухар і давав стусанів кухарчукам, щоб швидше витирали підлогу.
«Жаль, що в країні Бум-Друма немає снігу, — подумав Матіуш, — а то я навчив би негренят ліпити снігових баб».
Потім Фелек запропонував покататися на санях. У королівській стайні було четверо саней і чотири поні.
— Ми самі правитимемо, — сказав Матіуш конюхам. — Ану влаштуймо змагання: хто довкола парку перший об’їде п’ять разів.
— Так, так! — зраділи хлопці.
Тільки-то Матіуш сів у сани, бачить — у їхній бік підтюпцем біжить канцлер.
— Напевно, по мене, — сумно зітхнув Матіуш. Так і є.
— Тисяча вибачень, ваша величносте! На жаль, я повинен перервати вашу гру.
— Нічого не вдієш. Змагайтеся без мене, — сказав Матіуш хлопцям. — Ну, що сталося?
— Приїхав наш головний закордонний шпигун, — зашепотів канцлер, — привіз дуже важливі новини. Писати він боявся
