Супер «Б» з «фрикадельками» (збірник) - Всеволод Зіновійович Нестайко

– Ой!.. Яка краса! – захоплено вигукнула Оля. – Я ніколи тут не була.

Озеро справді було дуже гарне – береги поросли віковими деревами, на воді плавало жовте опале листя.

Але Боцман, видно, привів їх сюди не лише милуватися красою озера.

– Вперед! – вигукнув він і повів однокласників через місток. Ліворуч од містка біля дерев'яного причалу було припнуто десятки зо два човнів, а вгорі на березі стояв будиночок – човнова станція.

На ґанку будиночка на стільці сиділа й читала книжку огрядна молодиця у червоній хустині, по-піратському перев'язаній навскоси через лоба.

Боцман вів їх прямо до неї.

– Здрастуйте, тьотю Клаво! – гукнув він, підійшовши майже впритул.

Тільки тоді вона одірвала очі від книжки:

– О!.. Васьок! Здоров!.. Приїхав? Скучив? – Моя тьотя Клава! – обернувся Боцман до однокласників. – Мої друзі!

– Дуже приємно! – тьотя Клава церемонно по черзі подала кожному з них складену човником руку.

– Як там мій фрегат? – спитав раптом Вася й зиркнув скоса на Петруся.

– На місці, капітане! – кумедно козирнула тьотя Клава.

– Ні, я тепер боцман. Капітан у нас – о! – Капітан Буль! – він ляснув Петруся по плечу.

Петрусь зашарівся.

– А-а… – зміряла поглядом Петруся тьотя Клава. – Ну, дивіться, вам видніше. Тільки глядіть обережненько… Щось вас багатенько.

– Фо ти!.. Якраз комплект. Ти фо, не знаєф – мій фрегат брав на борт і десять.

– Знаю-знаю, тільки все-таки не дуже…Хоч і тепло сьогодні, але вже вересень, вода холоднувата. Плавати хоч умієте?

– Аякже! – за всіх відповів Гонобобель.

– Ну, тоді давайте… Отам, у кінці…

– Знаю-знаю… Фо ти!

Боцман впевнено рушив по пристані, де в'язалися човни. А біля передостаннього спинився:

– О! Мій фрегат «Мрія». Я завжди на ньому плаваю.

Тітка Клава вже наближалася, несучи два весла:

– Хто вміє гребти? Тільки чесно!

– Я! – вигукнув Гонобобель і переможно зиркнув на Аллочку.

– Ну, тоді сядеш отут, поряд із Васьком. Він на праве весло, ти на ліве, – тьотя Клава втикнула весла у кочети, одімкнула ключем замок, розмотала ланцюг, узяла в руку:

– Сідайте!.. Дівчатка, проходьте на корму… І хтось із хлопців теж.

– Давай ти, Антошо! – сказав Боцман. – А тепер ми – на весла… А ти, Капітане, і ти, Куме, на ніс.

Коли всі усілися, тьотя Клава віддала ланцюг Петрусю і легенько відштовхнула човен від причалу:

– Ну… щасливого плавання!.. Кермуй, капітане!.. Веди корабель «Мрію». Але розгублений Петрусь мовчав.

– Ну фо ти? Чого мовчиф? – вигукнув Боцман. Петрусь перехопив погляд Аллочки – вона дивилася на нього лукаво й очікувально.

І враз лоскотна хвиля радісного піднесення охопила його.

– Слухай мою команду! Курс зюйд-зюйд-вест, поворот на чотири румби! Повний вперед! – дзвінко скомандував він і не впізнав власного голосу – такий він був по-справжньому капітанський.

– Єсть, капітане! – вигукнув Боцман і наліг на весло. Гонобобель наліг теж. І човен поплив по озеру.

– Ой! Як гарно! – радісно верескнула Оля Татарчук. І всім стало весело.

затягнув Кум Цибуля.

– Курс норд-норд-ост!.. Гей! У машинному! Піддай пари! – вже впевнено вигукнув Петрусь.

Аллочка дивилася на нього так, як нещодавно дивилася вона на Васю.

Ех, хороше!

Як гарно жити на світі!

Коли ти капітан, і командуєш фрегатом «Мрія», і на тебе дивиться перша красуня у класі, хіба ти можеш сидіти? Що це за сидячий капітан?! Сміх та й годі! Ти мусиш стояти на капітанському містку, підставивши обличчя солоному вітрові.

І Петрусь звівся на рівні ноги і, балансуючи, підніс руку дашком до очей.

Вони пропливли під мостом і випливли на широке плесо.

Гришка Гонобобель старався з усіх сил, щоб не відстати від Васі Боцмана, але все-таки і досвіду, і спритності в нього було менше. І човен весь час завертав ліворуч.

– Гей! У машинному! Ліве, греби! Праве, табань! Матрос Гонобобель! Шуруй активніше!

Якби ж Аллочка не глянула у цю мить на Гришку…

А може, то він і ненароком. Хто його зна…Але Гришка Гонобобель раптом щосили рвонув за весло, човен різко хитнувся… Капітан Буль втратив рівновагу і…

Всі тільки побачили, як мелькнули в повітрі його ноги, коли він перелітав через борт…

Шубовсть!..

– Ой!..

Човен продовжував рухатися вперед. За мить Петрусева голова виринула вже за кормою.

– Людина за бортом!.. Ги-ги! – весело закричав Гонобобель.

– Пливи сюди! Ти фо? – загукав Боцман.

Петрусь безладно борсався у воді, то занурюючись з головою, то на мить виринаючи.

– Та він же не вміє плавати! – скрикнула Оля Татарчук. Ніхто не встиг навіть оком зморгнути, як вона підхопилася, скочила на корму і пірнула у воду.

Вода відразу закипіла, зануртувала… Мить – і Оля вже біля Петруся. І вже вони вдвох то занурюються, то виринають.

– Розворот! Швидше! – закричав Вася, щосили орудуючи веслом.

Але поки вони з Гонобобелем розвертали човен, ще двічі шубовснуло… То Антоша з корми, а Кум Цибуля з носа кинулися у воду. Хоча, відверто кажучи, це вже було ні до чого…

Але які ж вони були б хлопці, якби ото сиділи склавши руки, коли таке робиться!..

Човен уже підплив, і Оля й Петрусь вже трималися руками за борт, Вася, Гришка та Аллочка пробували втягти їх у човен, а хлопці тільки підпливали, винуваті й розгублені.

І от вони вже всі вчотирьох тримаються за борти човна й цокотять зубами.

– Н-не треба втягати… Н-не в-витрачайте часу… – процокотіла Оля. – Г-гребіть швидше д-до б-берега…

І Вася з Гришкою негайно погодилися. Хіба могли вони після всього та не послухати її!

Цікава була картина – високо задравши ніс, човен швидко плив до берега, а за кормою кипіла-бурунилася вода, наче там був підвісний мотор. То, тримаючись руками за корму, одчайдушно молотили ногами по воді усі четверо. Так наказала Оля. Активно рухатися, щоб не переохолодитися.

Берегом уже бігла, розмахуючи руками, тьотя Клава.

А потім вони викручувалися у кущах. А тоді щодуху бігли аж у село Горенку, до Васькових родичів. Було це не зовсім уже й два кроки…

У Капітана Буля голова йшла обертом…

Як же ж він винен перед усіма ними!.. Яка ганьба!.. Який сором!.. Як дивитися їм в очі тепер?…

Та хіба міг він признатися, що не вміє плавати, що весь час збирався навчитися, але так і не зібрався, бо купання для нього – пекельна мука. Був він худенький і такий мерзлякуватий, що у найжаркіший день, тільки залізе у воду, через хвилину вже цокає зубами і, обхопивши себе руками навхрест за плечі, дрібно тремтить, як цуценя під дощем. Де вже там плавати, як просто у воді перебувати несила.

Хіба міг він признатися в цьому, він,