Викрадач ангелів - Ів-Марі Лунд
А біля неї поклав паргаментний звиток. Принаймні тепер він знав, де вони лежатимуть.
Зненацька до нього долинуло тихесеньке шепотіння, і думки, що крутилися в його голові, умент розвіялися.
— Фабіане… — почувся слабенький голосок, начебто десь іздалеку. — Фабіане…
Фелікс! На радощах Фабіан аж стрепенувся.
— Феліксе Фіксе! — стиха крикнув він. — Де ти? Якщо ти невидимий, то покажися!
— Фабіане… — почулося знов, швидше як зітхання. — Я… не тут.
— Що ти кажеш? — Фабіан трохи злякався.
Де Фелікс? Невже його хтось скривдив?
— … у церкві… — вів далі слабенький голосок —…треба стежити за… Асмодеусом…
— Я йду! — рішуче сказав Фабіан. — І візьму з собою наших.
— Ні! — почувся голос, тепер трохи гучніший. — Нікуди не виходь! Лиходії надворі. Я впораюся. Лишайся вдома, покіль минеться гроза, але напередодні неділі прийди до церкви, інакше все пропаде! Чуєш мене, не виходь зараз надвір!
— О’кей, гаразд, — відповів Фабіан, охоплений розпачем, що не може допомогти приятелеві. — А що нам тут робити?
— Пам’ятай, чого ти навчився. Добувай знання там, де вони є, — долинув Феліксів голос. — Я згодом знов озвуся!
І все змовкло. Фабіан тільки й чув, як гула буря й торохтів по шибках і по даху дощ. Його серце як не вистрибувало з грудей. Фелікс був сам у церкві, й він мав проблеми. Що стряслося? Невже він бився з Асмодеусом? Якби Фабіанова воля, то він би вибіг надвір і, попри ту грозу, за мить уже був би в церкві. Але поки що він повинен набратися терпцю.
Спустившись у вітальню, він побачив повно людей. Там були Франс і Віта, а ще Райн, Роза й Понтус. Але на його подив там були і всі батьки ватаги чотирьох: м’ясник Бук, пекар Діс і вчитель Плате. А крім них ще й пастор Лінд та органіст Птахоспів. Кресп, укритий пледом, сидів розвалившися в кріслі.
— Ми зібралися тут, коли розгулялась гроза, — сказав синові Франс. — Бук, Діс і я домовилися зустрітися ще вчора, а Розин батько зайшов довідатися, чи в нас його дочка. Пастор Лінд і органіст хотіли почути новини, бо ви обіцяли до них зайти, а не зайшли.
Діти зніяковіли й почервоніли як раки. Ба! Вони забулися про батьків!
— Як же ми напереживалися, — вів далі Франс. — До того ж і гадки не мали, де ви поділися, а півміста мов крізь землю провалилося!
Фабіан не зводив збентеженого погляду з батька, і його думки весь час шукали якоїсь зачіпки, з якої можна було б почати пояснення. Багато про що треба сказати, але так само багато про що не можна було прохопитися й словом.
Тим часом гроза розходилась на повну силу, і стало зовсім темно. Дощ тарабанив у шибки, і шибкам здавалося, що вони пливли десь посеред моря, а їхній будинок гойдало на всі боки. Франс трохи занепокоївся.
— Будемо сподіватись, що черепицю не позносить, — сказав він. — Погано, якщо вона почне літати в повітрі.
— Я зроду не бачив такої грози, — сказав пастор. — Це просто якесь жахіття. Щось дивне тут діється.
Фабіан і його товариші, які знали, що саме так воно й було, занепокоєно перезирнулися. Фелікс казав, що лиха думка готова була себе проявити. Отже всім їм доведеться тут трохи посидіти. Але скільки?
Батько Райна, м’ясник Бук, відкашлявся.
— Можна використати час на дещо корисне, бо, напевно, ми ще не скоро розійдемося по домівках, — сказав він. — Серед нас є бурґомістр Кресп, а він саме та особа, з якою і хотілося б обговорити деякі речі. Зараз маємо таку нагоду.
— Добра думка, — сказав учитель Плате, Розин батько. — Нехай діти на трохи вийдуть в кухню.
— Ні, — не витримав Фабіан. — Нам треба розповісти вам щось важливе.
Дорослі обернулись і подивилися на Фабіана, Понтуса, Райна й Розу. Діти спершу трішки збентежились, але всі як один закивали головами.
— Гаразд, — сказав Франс. — Розказуйте.
Роза підвелася з місця, вона дуже хвилювалась.
— Сьогодні нас звільнили від школи, тож ми подалися в ліс, — мовила вона, і словом не згадавши про те, що вони ходили на Вовчий Замок. — Дорогою додому ми побачили в гаю за містом багато всілякої машинерії та вантажівок. Там товклися Юнсон і купа чоловіків у жовтих касках. Ми з Фабіаном чули, як вони говорили, що збираються зносити міський мур і церкву, і що так розпорядився Фенвік!
— Почало гриміти, й вони отримали вказівку чекати. Але машинерія там стоїть! — сказав Фабіан.
— Яка саме? — суворо спитав Франс.
Фабіан задумався.
— Екскаватор, землерийні машини… — заходився називати він.
— І трамбувальні машини, і бульдозери, — долучився до нього Райн, а потім ще й розповів, як його зловили.
У кімнаті запала тиша.
— Он як, — нарешті мовив пастор. — Виходить, місто попросту перебуває в облозі.
«Авжеж, і це знов справа рук графа Фенріса та його найманих вояків!» — мало не крикнув Фабіан, але в останню мить стримався. Не варто було розказувати надто багато, та ще й у присутності бурґомістра Креспа.
Франс підвівся й став перед Креспом, що сидів у кріслі, натягнувши плед до підборіддя і вражено витріщивши очі. «Він у розпачі й, здається, щойно змахнув зі щік сльози, якщо вони й справді там були», — подумав Фабіан.
— Що ти про це знаєш, Креспе? — спитав Франс.
— Нічого, — відповів Кресп, і голос у нього став хрипкіший, ніж звичайно. — І для мене це щось нечуване.
— Мені важко тобі повірити, — сказав Франс. — Ти якось до цього всього причетний. Ану скажи, як тобі вдалося стати бурґомістром?
— Ось про що ти думаєш! — засичав Кресп. — Може, тобі здається, що вибори було змахльовано?
Франс і всі присутні вичікувально вп’ялися в нього очима.
— Про яке махлювання він торочить? — пошепки спитала Роза у Райна, але той, штовхнувши її плечем, звелів мовчати.
— Так, мені дали завдання махлювати, — сичав далі Кресп. — Я отримав таку допомогу й пропозицію, що не зміг відмовитися. Пропозицію, яка могла б повернути честь родини й зробити мене багатим. Мені легко було наважитися.
— Мабуть, насправді то була нікчемна пропозиція, — дошкульно сказав учитель Плате. — Напевно, тобі запропонували обдурити своїх земляків.
Кресп зненацька розлютився як бик.
— Нехай і так, нехай, — сказав він тремтячим голосом. — А хіба зробили для мене що-небудь мої земляки чи моє місто? Коли ви загалом робили щось добре для родини Креспів? Упродовж століть, ще відтоді як сердешний Натаніель Кресп уклав угоду з графом Фенрісом, на нас дивились мов на прокажених і звідусіль виганяли! Як соромно було мати прізвище Кресп! Мало
