Женя і Синько - Віктор Семенович Близнюк

— А свисток у мене є! — похвалився Мотя і, понишпоривши у пальтечку, витяг чорний роговий свисток на шнурку й для переконливості надув щоки й свиснув.

— Ти в мене Зайчик! — похвалила Женя. — Ну, пригинайся!

Крізь пролом у загорожі вони залізли на стадіон. Це було невелике поле, обсаджене кущами бузку й акації, огороджене дерев’яним парканом. Узимку тут заливали каток, і тоді морозними вечорами над стадіоном розлягалося хлоп’яче «ах!!», «бий!», «шайбу!», гриміли клюшки, стинались різкі голоси, гупали шайби об бортик. Але зараз на місці хокейного майданчика стояли калюжі води, й туман розвішував чорні холодні краплі на залізній воротарській сітці. Блищали калюжі й на футбольному полі, але там зеленіла підстрижена трава й статечно прогулювалась чиясь коза.

Дівчинка пройшла з Мотею за стадіон, де починалося пустирище. Минулої весни тут було закладено парк. Приходили сюди піонери з їхньої школи, молодь із механічного заводу, і гуртом — весело, піснями, з жартами засипали канави, викорчовували пні, а найголовніше — посадили дві плантації туй. Ці гарні, літом і зимою темно-зелені деревця, що пахли смолою, Женя дуже любила: вони скидалися на молоді кипариси й нагадували дівчинці Крим, Алушту й лагідне, розморене спекою море, де граються дельфіни. Туйки росли на горбу, за стадіоном, і вечорами, коли заходило сонце, над їхніми гострими верхівками, як в Алушті над кипарисами, спалахували золотисті сонячні корони. Зараз туї, закутані мокрим туманом, стояли на пагорбі, як діди в кожухах.

Від туману, від сирої землі й холодних протягів Женя промерзла, а Зайчик і зовсім закляк, аж вкрився на лиці зеленуватим пухом. Спочатку він без кінця лепетав, а тепер притих, шморгав носом.

— Давай повертати додому, — сказала Женя.

— Давай! — швидко погодився Мотя.

І вони повернули назад, однак зупинились, бо помітили щось дивне. Тобто не помітили, а спершу почули хлоп’ячі голоси і серед них — войовничі вигуки Бена, а потім різкий пронизливий посвист Вадьки Кадухи. Голоси, вигуки, свист лунали від рову, над краєм якого росла перша алейка туй.

Женя нашорошила вуха. І Мотя завмер коло неї. А скоро вони переглянулись: що там таке? Туї не стояли на місці. Туї пропливали чи перебігали в тумані. Ось одне деревце, наче «матрьошка» на сцені, стрімко понеслось по кругу, стало, сховалось за іншими, і чийсь голосок дражливо покликав: «Ау! Я тут!» Хтось малий, присадкуватий незграбно чалапав на той звук, широко розставивши руки. І тільки він підійшов до дерева, як туя зірвалася з місця, перенеслась далі й тим же голосом озвалася: «Кхе! А я тут!» Женя нічого не второпала. Здається, ясно було тільки одне: котрийсь із хлопчаків (мабуть, із зав’язаними очима) гнався за туями, а ті дражнились, відскакували геть, то розбігались, то збігались докупи.

— Що вони роблять? — спитав Зайчик, здивовано лупаючи з-під материної хустки.

— Хто «вони»?

— Та хлопці! З нашого двору.

І тут Женю пронизала страшна й несподівана думка: «Невже хлопці... невже можна зробити таке з кущиками?.. Оті гарні, гостроверхі, що сяють увечері золотими коронами?»

— Гайда туди! — рішуче сказала Цибулько. — Бігом!

Схопила Мотю за руку й потягла його вгору, по крутому схилу, а ноги з’їжджали вниз — по глині й мокрому листі. Видряпалась на горб, хапнула повітря, бо задихалась, і, як батько, ляснула себе по коліну:

— Диви! Босячня, хулігани! Що вони витворяють!

А над ровом сюди й туди сновигали туї. Наче покоманді «замри!» вони зупинялись на бігу, але жодне деревце не стояло рівно, а похитувалось, нагиналося, зачіпалось гілками, а деякі боком лежали в калюжах. За одним деревцем — з обдертою корою — мелькнула Бенова спина; Бен поправляв на собі чорний пілотський шолом, біг, прикривався туєю і азартно вигукував: «Шукай! Лови мене, мазило! Я тут!» Ще якісь голови, якісь спини виглядали з густого зеленого віниччя; промелькнув червоний Кадушин шарф, Вадька стрибнув убік — і всі туйки зірвалися з місця, їх наче підхопили невидимки й перенесли далі, в туман. Земля тут була витовчена підошвами до третього болота.

— Що ж це ви наробили, босяки! — задихаючись од бігу й злості, закричала Женя. — Та я зараз!.. Я покличу міліцію!

Туї, які метушилися, раптом завмерли. І той, присадкуватий, що чалапав за ними, став і отетеріло розвів руки. Він не був з пов’язкою на очах, як гадала Женя, а в чорних захисних окулярах, які щільно прилягали до обличчя: зараз, у туман, йому була непроглядна ніч за тими сліпецькими скельцями. Мабуть, він бачив перед собою лише якісь темні опудала...

Для Жені все стало зрозуміле: Бенова армія грала в шпигунів, а молоденькі деревця їм потрібні були для маскування...

— Що ж ви тут наробили! — погрозливо закричала Цибулько, хоч голос у неї бринів од розпачу й сліз. Чого-чого, а такого від Бена Женя не сподівалася!

Туйки уклякли над ровом; вороже, з острахом поглядали на цих двох, що обірвали їм гру; між деревцями пробіг притишений гомін. Ще якась мить — і туї, мабуть, колючим строєм посунули б на Женю й Мотю. Але тут зненацька просюрчав свисток, просюрчав так рішуче й вимогливо, як він умів це робити тільки в руках молодшого сержанта міліції Євгена Рябошапки. (А то, виявляється, Зайчик згадав про батьків подарунок — судейський свисток і з переляку подув у нього щосили).

— Братва, мільтони! — галаснув Кадуха, і настрахана армія, що стояла за туями, дружно сипонула в кущі, у глибокий рівчак, тільки затріщало й зашелестіло під ногами.

— Ах ви ж лобуряки! — гукала їм услід Цибулько. — Ось я дома батькам розкажу!

Тут її увагу привернуло інше: деревця, які тільки що стояли над ровом, раптом попадали. Женя й Зайчик кинулись до них. І оторопіли: плантація туй була знищена вщент. «Диви! А ось!.. І тут! Ну як же так