Женя і Синько - Віктор Семенович Близнюк
А вдосвіта, тільки прогуркоче над лісом перший поштовий літак, огонь потухає, і вже стоїть на горбку чорна обгоріла колода. Міцна, неначе залізна. Треба, щоб дмухнув добрий вітерець, — тоді вона падає в осоку, в болітце. І лежить там рік, два, три роки, аж тридцять три весни й літа. І в тій колоді, в серцевині, визріває білий тугенький кокон, лялечка. То вже я, — гордо сказав Синько й постукав себе по волохатих грудях. — Старе дерево обкришується; спочатку облущується на ньому кора, потім сама деревина і залишається тільки шовковистий кокон — новий чортик. Так народився я, Синько, син свого діда Синюхи Рудого.
— Гарна казка, — зітхнула Женя, що слухала чортика затамувавши подих. — Я вже ніби чула про щось таке. По радіо чи по телевізору передавали, не пригадую.
— Ну от! Ти знов за своє: казка! Як не віриш, візьму свої речі на плечі та й пгощавай!
Синько надув губи, заворушився, роблячи вигляд, що він кудись збирається.
— Не сердься! йди сюди! — Женя згребла його зі столу, всадила собі на руки й почала гладити спинку, шию, чухати йому за вухом. А Синько любив, щоб його голубили, чухали між ріжками, він тоді примружував очі й задоволено покректував.
— Ти дуже вередливий, Синько! — лагідно вичитувала йому Женя. — Тільки що — задер кирпу й уже тікати. Некрасиво так! Будь людиною!
Вона погойдала Синька, щоб заспокоїти, і рівним голосом (показуючи, що вона доросла і малим прощає дрібні примхи) спитала:
— Я тільки не зрозумію ваших імен. Ти Синько, а діда звали Синюха та ще й Рудий. Як це воно у вас заведено?
— Просто. Поки я малий, я Синько. А як виросту, то стану великий-великий і рудий, як справжній чхорт. Отоді я буду Синюха та ще й Рудобровий. Ясно?
Не дуже воно стало ясно, але й розпитувати більше не хотілося, бо знову надметься... А Синько, солодко помружившись од лоскоту, розплющив очі й далі повів свою розповідь.
— Так от. Народився я з діда, а пам’ятаю свого прадіда, і свою прабабу, і навіть пра-пра-прадіда, і пра-пра-прабабу. І часто буває так: я не знаю, де кінчаються мої діди і де починаюсь уже я.
Синько прихилився до Жені й зашепелявив їй на вухо:
— Дивись, це найсекретніший секрет!.. Я вже відчуваю, що й у мені сидить маленький чгортик, як насінинка сидить! Навіть більше — і онук сидить, і онук мого онука; і вони лоскочуть мене, бешкетують, дражнять, називають мене дідом і часто підставляють мені ніжку, щоб я упав, а вони, чортенята, щоб повеселилися...
— Ну й брехунець! — не стрималась Женя й ляснула себе по коліні. — Такого намолов, що й купи не держиться!
Раптом вона спохватилась, погойдала Синька й швидко промовила:
— Ні, ні! Я тобі вірю.
Синько крутнувся у неї на руках, задер мордочку й витріщив зелені-зелені, як сигнал «проходьте», очі.
— Ось ще один секрет, — таємниче зашепелявив. — Коли потухає стовп, то він потухає не зовсім, а в одному куточку зберігає маленьку жаринку. Її теж називають бугало. Ось цю жарину дід передає батькові, батько синові, а син онукові. Ми ховаємо своє бугало в лісі, в старих корчах, у найтаємнішому місці. Бо в тій жарині (тільки ж гляди — це секрет!)...
— Ну гаразд, гаразд, хай буде секрет!
— Бо в тій жарині — вся наша сила, наша душа і хитрість. І кожен порядний Синько страшно стереже своє бугало й переховує де тільки може. Ти, мабуть, чула побрехеньки, що в темному лісі, вночі, блукають вогні. Ви їх називаєте світлячками. І ніби ті вогні заманюють людей у болото. Брехня все те! Скажи: чи було хоч раз таке, щоб у Пущі-Водиці хтось заблудився? Ніколи! Бо то бігають мої брати по лісу і не зманюють людей, а самі, бідолахи, тікають від грибників і туристів, переховують бугало... Колись я покажу мою жаринку, моє дороге бугальце.
— Коли? І де воно?
— О, ти все хочеш знати! Покажу! Я ховав його там же, в Пущі-Водиці. То наше родинне місце. Тепер у лісі бугало не сховаєш, ні! Кожен кущ обламаний. Краще в Києві. І я переніс свій вогник сюди, в місто, й заховав його тут, недалечко. Колись покажу, серйозно!
Синько підставив ріжки, щоб Женя приголубила його, погладила, але в цей час рипнули двері в прихожій. Хтось, батько чи мати, затупотіли у коридорчику. Синько аж підскочив. Його наче вітром змело під ліжко.
ТУМАН, «ГОНКОНГ» І ТУЇ,ЩО ГАНЯЛИСЯ ОДНА ЗА ОДНОЮ
— Дорогі діти! — крізь марлеву пов’язку заговорила Ізольда Марківна Книш. — Ви знаєте, що в Києві почалась епідемія грипу...
В цю мить Ізольда Марківна скидалась на операційну сестру — стояла вона перед класом строга, у білій марлевій пов’язці, і та пов'язка закривала їй лице по самі очі. Хоч Ізольда Марківна й замаскувалась, але п’ятикласники відразу впізнали її — по молодому співучому голосу, по перламутрових чобітках та ще по яскравій фарбі, що розмазалась на губах під маскою й червоною плямою проступала крізь марлю.
5-А слухав учительку малювання з веселим здивуванням. Дехто переморгувався. Найздогадливіші (і серед них Бен) нишком пакували свої портфелі й нетерпеливо поглядали на двері. А за вікном школи плив густий, як дим, осінній туман, що ніс мряку, дощі й віруси грипу. З того туману раз у раз виривалося брязкання вантажних машин, дзеленькання трамвая, що завертав коло школи, спускаючись на Поділ. Здавалося, мрячливий туман і крізь подвійні рами проникає в приміщення. У класі було сіро, похмуро й непривітно. А проте голос Ізольди Марківни, всупереч клятій непогоді й марлевій пов’язці, звучав, як завжди, чистим, прозорим сопрано.
— Дорогі діти! — виголошувала вона.
