Митькозавр iз Юрківки - Ярослав Михайлович Стельмах
– Довго ти її вибирав, таку? – питаю.
– Ні, – відповідає, – в одну секунду. Оце тільки єдина й лишилася.
– Зрозуміло, – Митько докидає. – Тепер усьому табору риби вистачить на тиждень.
– Ну чого ви до хлопця причепились? – тут Наталка підбігає. – Не слухай їх, Славко, це вони од заздрощів.
– Звичайно, од заздрощів, – Митько їй. – Та з таким приладдям прямісінька дорога на Тихий океан. Він акул грузилом по голові бив би, а потім гачком оцим витягав.
Славко насупивсь.
– Я, – каже, – тебе зараз по голові грузилом, якщо не відчепишся.
Він засунув вудку під ліжко й подався копати черви.
Десь надвечір одзиває мене Митько й каже:
– Слухай, я таке придумав! Ніколи не здогадаєшся. І ніхто не здогадається. От казанок варить! Аж не віриться іноді, що людина може таке придумати!
– Цікаво!
– Правда-правда. Іноді аж сам дивуюсь – і звідки я такий розумний?
– Та говори вже швидше, що ти базікаєш!
– Слухай, – повторив Митько. – Сьогодні після вечері, але до відбою, ми підемо на річку, виберемо на березі зручненьке місце, з якого завтра ловитимемо, і кинемо у воду приманку. За ніч на нашу приманку назбирається сила-силенна риби, і взавтра на змаганні ми з цього місця наловимо стільки, що нікому й не снилось. Ну і, звісно, станемо чемпіонами табору.
– Ух ти! – кажу. – От молодець!
– А ти що ж думав!
Після вечері ми набрали в їдальні повні кишені хліба, і потім Митько довго розминав його з глиною у десь роздобутій мисці.
– Це, – каже, – приманка буде, бо інакше хліб течією знесе, а так глина його триматиме на одному місці.
Вже добряче стемніло, і ми заспішили до річки, щоб повернутись до відбою.
Тільки-но ступили на лісову стежку, як навстріч нам дві постаті. Ми ледь устигли відскочити за кущі. Чуємо:
– За ніч рибка й збереться там, де ми макухи накидали, а вранці й на голі гачки кидатиметься. Так що будь певен – ми більше за всіх наловимо!
– Ти бач! – здивувався Митько. – Це ж Вітька з Вовкою. Навіть макухи десь дістали. Розумники!
– Значить, і вони те ж саме, що й ти, придумали?
– Ти ж чув…
Наближаємось до берега і ще здалеку чуємо: шубовсть, шубовсть! – у воду. І якась тінь над річкою.
– Ну й ну! – дивуюсь. – Іще хтось приманку кидає.
– Бачу! – Митько у відповідь. – Ну й народ!
Вибрали ми зручненьке місце, закинули нашу глину з хлібом і назад гайнули, але вже не самою стежкою, а вздовж неї, лісом. Дорогою нам іще двоє стрілися.
– І ці туди ж! – друг мій каже. – Сорому в людей немає.
А хвилин за тридцять після відбою, як усі поснули, чую – Генка заворушився, з ліжка встає. Взув сандалі, понишпорив у тумбочці – і хода з намету. Митько теж підхопивсь і за ним слідом. За якийсь час повертається:
– І Генка до річки побіг. От би не подумав! І не плаче вже, як уночі ходить.
– Що ж то завтра буде, Митю? – я шепчу. – Усі, виявляється, такі розумні, як і ти!
– Розумні! Безсовісні, а не розумні! Обманщики!
Він іще довго щось бурмотів, лаючи всяких там пройдисвітів, які різними хитрощами намагаються посісти перше місце. Потім затих, мабуть, заснув.
Я ще трохи полежав, а тоді заснув теж.
А назавтра по сніданку вишикувались ми всі, учасники змагання, й подалися на річку. Попереду Сергій Анатолійович із відром, а ззаду Славко з акордеоном своїм у футлярі теліжиться.
– Ти навіщо акордеон тягнеш? – його питаю.
– А це тільки футляр!
– Він у футляр рибу складатиме, – Вітька сміється. – Все-таки більше влізе, ніж у відро.
Тільки-но завидніла попереду вода, як народ щодуху кинувсь уперед – займати свої здобрені приманкою місця. За мить кожен сидів на власному місці, мов усе життя лише з нього й ловив.
А Юрко з Вітькою ледь не побилися.
– Це, – обоє кричать, – моє місце!
– Тож вони обидва тут рибу вчора приманювали, – хихотів Митько.
Лиш один Славко ходив, мов сирітка, уздовж берега, але його звідусюди гнали.
Зрештою хлопець знайшов якусь місцинку поодаль, приготував вудку і вмостився на футлярі.
– На землі, – каже, – сидіти – застудитися можна. А на футлярі – ніколи! І ноги не заболять.
Аж тепер ми зрозуміли, нащо він його на річку тягнув.
Підійшов і Сергій Анатолійович.
– Ач, як вам нетерпеливиться, – каже. – Змагання триватиме дві години, бо о дванадцятій у таборі читатимуть лекцію як вберегтися від сонячного удару. Приготувались! – він подивився на годинник. – Почали!
– Ну, тримайсь! – поплював на гачок Митько і закинув вудку. – Тепер тільки встигай витягати!
Проте, як виявилося, триматися було не так уже й потрібно. Навіть зовсім ні до чого було триматися, бо ми просиділи хвилин із сорок, і за цей час ні в кого й разу не клюнуло.
– Що ж це таке? – занепокоївся зрештою Митько. – Нічого не розумію!
Він іще почекав, а тоді почав бігати від одного рибалки до другого й питати:
– Ну як, клює? А в тебе?
Навіть до Славка підбігав. Але той сидів на своєму футлярі, дивився непорушно на поплавець і повторював:
– Ловись, рибко, велика й маленька! Ловись, рибко, велика й маленька!
– Ти краще за своїм поплавцем слідкуй, – порадив Митькові Сергій Анатолійович. – А то тільки людям заважаєш.
Митько посидів трохи над своєю вудочкою, а тоді знову став бігати й питати:
– Ну як, клює? А в тебе?
Отак він бігав і питав, аж поки не зачепив ногою нашу коробочку з горохом, і вона булькнула у воду.
– Ех ти ж, розтелепа! – розсердився я. – Добігався! З тобою рибу лише полохати, а не ловити! Що тепер на гачок насаджувати?
Але тут Сергій Анатолійович підвівся:
– Візьміть у мене кілька черв’яків. Та й скоро вже кінчатимемо.
Ми знов закинули гачки, але риба так і не клювала. І не тільки в нас – ні в кого. Лише Сергій Анатолійович спіймав одного пічкурика, але він ловив не для змагання, а просто для себе.
Декому така риболовля скоро набридла, і вони пішли собі назад у табір, а дехто, тобто Митько, Славко, ще три хлопці і я, сиділи й сиділи, хоч сонце вже пекло аж-аж. А Славко все примовляв:
– Ловись, рибко, велика й маленька! Ловись, рибко, велика й маленька!
Зрештою Митько заявив:
– Я знаю, що деякі заводи спускають у річки отруйні виробничі відходи, і від цього вся риба здихає. Мабуть, і на нашій річці десь є такий завод. Даремно ми стараємось.
– А як же той пічкур, що Сергій Анатолійович упіймав?
– А в нього,
