Будинок з привидами - Володимир Павлович Бєляєв

— Не приверзлося? — недовірливо спитав Полевой.

— Та ні ж. І з гвинтівкою, — образився я.

— Біс його знає, хто він! — задумливо сказав Полевой. — Може, це бандюга, який нас висліджує? — І розпорядився: — Товаришу Шведов, товаришу Бажура! Візьміть гвинтівки — і туди. Швиденько. Промацайте город. А ти, діду, — сказав Полевой сторожу, — прогуляйся з ними теж, щоб випадково на дріт не напоролися.

Коли курсанти пішли, запанувало мовчання. Здавалося — ось-ось гримне там, біля стогів, тривожний постріл і всі помчать на допомогу. Але час ішов, далеко за садом, можливо — на другому березі Дністра, в Бессарабії, гавкали собаки, полум'я багаття освітлювало строгі насторожені обличчя курсантів, кремезного Полевого.

Його сухорляве обличчя здавалося тепер смуглявим, козирок будьонівки був врівень з густими бровами. Полевой дивився на закипаючу в казані воду, але видно було, що весь він перетворився в слух і намагається вловити кожне шарудіння там, за садом.

Вода в чавунному казанку закипіла. Великі ключі піднялися з дна, і зразу над казанком з'явилася пара.

— Ну, гаразд, хлопці! — сказав Полевой. — Помовчали — й досить. Видно, розвідка наша нічого не виявила. А ось чай ми зробимо зараз добрячий. — З цими словами Полевой струснув із сливових гілок росу і кинув їх у киплячу воду.

Прутики варилися в казані довго. Вже повернулися з розвідки, нікого не знайшовши, курсанти із сторожем. Уже були розвантажені всі підводи і спорядження поскладене тут-таки, на траву, а Полевой усе позирав на киплячу воду, інколи помішуючи її ложкою. Нарешті він скомандував:

— Їсти подано! Давайте ложку і підходьте по чай.

Він сам поналивав в алюмінієві кухлі чай і, коли всі посідали навколо казана, один по одному вилив два ополоники окропу у вогонь.

Сидячи на траві під зоряним небом, ми всі пили з кухлів дуже гарячий і гіркуватий чай, що пахнув осіннім садом. Ми заїдали його житнім хлібом, інколи розколочуючи цукор дерев'яними ложками. Яким смачним мені здався цей чай. Я випив його цілі два кухлі, попік собі губи, рот і кінчив чаювати останнім.

— Розібрати гвинтівки! — почувся збоку голос Полевого.

Курсанти пішли по гвинтівки. Я сидів на траві і бачив, як вони одержують у Полевого патрони, зброю.

— Хто ще не брав гвинтівки? — строго спитав Полевой.

— Всі взяли, — відповів хтось.

— Де всі, коли одна гвинтівка зайва? — сказав Полевой. — Може, вийшов хто?

— Всі тут, — твердо відповів Шведов.

— Манджура! — вигукнув Полевой.

— Я тут! — обізвався я, встаючи.

— Брав гвинтівку?

— А хіба можна?

— Та ти що думаєш — ми тебе в городки взяли сюди гратися? — сказав Полевой. — «Можна, можна!» — І, підійшовши ближче, простягаючи гвинтівку, сказав: — Держи! І не пустувати. А будеш пустувати — в комсомол не приймемо.

Коли десь біля півночі, виставивши біля речей на допомогу сторожеві вартових, курсанти і я попрямували до сінника спати, в руках у мене була справжня важка трилінійна гвинтівка з пристебнутим до ствола пахучим шкіряним ременем. Тримаючи гвинтівку наперевіс в одній руці, а другою притискаючи постіль, я пішов слідом за курсантами по сіну. Вони залазили вище під навіс, і я не хотів відставати. Щохвилини провалюючися в сухому сіні, я видирався все вище й вище до балок, під темний дах, дуже задоволений з того, що мені видали гвинтівку. Радісно мені було почути слова Полевого про комсомол.

Значить, батько зберіг тайну мого першого в житті злочину і нічого не розповів курсантам про ложки.

Розстилаючи ковдри й простині, курсанти влаштовувалися на ночівлю, і вся ця висока багатопудова купа сіна гойдалася під нами. Було дуже м'яко, тепло й затишно під дахом.

— Тільки не куріть, хлопці, дивіться! — наказав Полевой з темряви.

Я вмостився поблизу Полевого. Придержуючи гвинтівку, щоб вона випадково не ковзнула вниз, під сінник, я прослав простиню, роздягся, ліг на неї і, затиснувши між ногами гвинтівку, закутався в легку пікейну ковдру. Кілька хвилин я полежав, не поворухнувшися, з розплющеними очима, прислухаючись до віддаленого говору вартових та до іржання коней в стайні. Потім, почуваючи, що засинаю, просунув руку під гвинтівочний ремінь і так, притискаючи до тіла слизьку холодну гвинтівку, заснув. Спав я міцно, але над ранок один від одного страшніші пішли кошмари. Я відчув, що на мене навалюється щось важко, навіть дихати стало трудно, я хотів відбитися й забився. Розплющивши очі, я не міг спочатку зрозуміти, де я. Навколо було сіно. Гвинтівка лежала в мене на грудях, а сам я опинився в якійсь норі, під заваленою сіном старою бричкою. Мабуть, я уві сні ворушився і поступово, загорнутий з головою в ковдру, з'їхав на саме дно сінника і пірнув у порожнину під бричку. Поряд чулися чиїсь голоси, сміх. Швидко згорнувши ковдру й простиню, тягнучи їх за собою і розриваючи однією рукою прохід, я виліз надвір, у лопухи, мружачись од яскравого ранкового сонця.

— Ось і звір останній — будь ласка! — сказав Полевой, показуючи на мене курсантам.

Я й справді, мабуть, був схожий на звіра: сонний, з розкуйовдженим волоссям, в білизні та ще й з гвинтівкою в руках.

Курсанти стояли біля сінника вже повдягані, попричісувані. Вони підсміювалися з мене. Калюжі води та плями мильної піни біліли позаду мене в траві. Видно, курсанти давно повмивалися.

Помітивши мою ніяковість, Полевой сказав:

— Ну, гаразд, забирай свої манатки та підемо з нами житла шукати. Пішли, товариші! — звернувся він до курсантів. — Часу залишилося. мало, — ось-ось на роботу покличуть.

Я нашвидкуруч згорнув простиню й ковдру в один клуночок, натяг штани й сорочку і, взявши на ремінь гвинтівку, подався наздоганяти курсантів. Разом з Полевим вони вже підходили до високого двоповерхового будинку під залізним дахом, який стояв на краю садиби далеко від стаєнь і комор. Будинок цей оточували порослі високим бур'яном клумби, вікна в будинку були повибивані, а по його стінах та іржавих ринвах вився дикий виноград.

Микита з Балти

Мене поставили за підручного до того самого курсанта, який випроводив мене з комсомольських зборів. До обіду вдвох з ним ми підвозили до молотарки пшеницю.

З себе був цей курсант зовсім молодий — низенький, худорлявий, з гладенькою смуглявою шкірою. Він був старший за мене тільки на три роки, але спочатку він поводився, як дорослий, і розмовляв зі мною звисока.

Коли ми приїхали на поле, він похвастав, що вмить накидає підводу снопами.

— Встигай складати, — важко сказав він і взяв вила.

Однак уже після сьомого снопа вила в його руках затремтіли, він сяк-так простяг мені тугий сніп і, втираючи піт з