Будинок з привидами - Володимир Павлович Бєляєв

містом пройшов сильний дощ. Чорні батькові штани були по коліна забризкані дорожньою грязюкою, а черевики розмокли і були здалека схожі на два куски глини. Стоячи на ґанку, він трісочкою чистив черевики, кидаючи грудки липкої жовтуватої грязі з ганку вниз, і розповідав мені про тривогу. Виявилося, що напередодні ввечері банда Солтиса зупинила біля Вапнярки швидкий поїзд «Одеса — Москва». Забравши з поштового вагона гроші, бандити подалися до румунського кордону. Чопівці чекали банду в полі, недалеко від Проскурівського шосе, але бандити змінили напрям і звернули до Могильова.

Коли мені батько розповідав, як лежали вони в засаді, підбігла тітка з порожньою каструлею в руках і спитала:

— Ти суп витяг, признавайся?

— Та не заважайте, тітко. Не брав я вашого супу, — відмахнувся я.

Тільки пізніше, коли тітка пішла, я згадав, що залишив суп відкритим на ободі колодязя. Мабуть, вночі до нього підібрався собака або інший який звір, тому що тітка знайшла порожню каструлю в бур'яні. Признатися, що я витяг суп, після того як я сказав «ні», було пізно, і я думав — все обійшлося.

Але й тут я помилився. А може, піти признатися зараз тітці, що це я витяг суп? Нехай не думає на курсантів. Ех, що буде, те й буде! Піду признаюся.

Я ступив до дверей, відчинив їх і побачив батька.

— Куди, Василю?

— Та я хотів…

— Ходім поговоримо, — запропонував батько і ввійшов у кухню.

Я зачинив двері і підійшов до плити.

— Сідай, — сказав батько і показав на табуретку. І ми сіли.

— Чи не набридло тобі ще байдики бити, Василю?

— Трохи набридло, — відповів я тихо.

— Я теж думаю, що набридло. Ходиш, никаєш як неприкаяний. Від неробства всякі дурощі в голову лізуть. Ложки, наприклад…

— Але ж не я винний, тату. Заняття на робітфаці ще не скоро. Що мені робити, скажи? Всі хлопці теж нічого не роблять…

— Я не знаю, що хлопці твої роблять, але думаю, що поки там дійде до діла, непогано б тобі попрацювати трохи.

Я дивився на батька. Сварка з тіткою, видно, мало вплинула на нього, — спокійний, мовчазний, він сидів на табуреті, дивився на мене й підсміювався.

— Ну, то що ж, Василю?

— А я не знаю…

— Знову не знаю…

— Ну, ти кажи, а я…

— Ну добре, скажу.

Батько підвівся і заходив по кімнаті. Помовчавши трохи, він підійшов до мене впритул і сказав:

— Бач, Василю, у нашій радпартшколі є радгосп. Не так, щоб дуже далеко, не так, щоб дуже й близько. На Дністрі. Місце там хороше, сади, річка. Сьогодні в цей радгосп на роботу їде група курсантів. Як ти думаєш, чи не проїхатися тобі з ними?

— Мене хіба візьмуть?

— Візьмуть. Я вже говорив з начальником школи.

— Добре. Я поїду.

— Поїдеш?

— Поїду!

— Але тільки доведеться тобі в радгоспі попрацювати, Василю. Байдики бити там не можна. І кофе з дівчатами вечорами пити не вдасться. Словом, сам собі будеш заробляти на хліб. Я в твої літа вже давно це робив і не жалкую. Згоден?

— Згоден.

— Тоді швиденько давай збиратися і марш до Полевого. На задній двір.

— Полевой теж їде?

— Так. Він начальник загону. Мерщій збирайся.

— Добре, тату, добре! — вигукнув я і, скочивши на плиту, потяг униз матрац, простині й подушку.

— Матраца брати не треба, — сказав батько. — А постіль візьми. І пальто візьми.

— Навіщо пальто? Жарко ж!

— Візьми, кажу. Знадобиться.

Я зняв з гачка своє старе осіннє пальто, склав його вдвоє і зав'язав в один клунок разом з рушником, простинями й подушкою. Батько стояв у мене за спиною і стежив, як я збираюся.

Хто втік?

Ми поїхали — вісімнадцять чоловік, — і я навіть не зміг побачити перед від'їздом Галі. Коли наша підвода їхала через фортечний міст, я, підвівшись, побачив унизу, під скелями, дах Галиного будиночка. Мені стало дуже тужно, що я не попрощався з Галею. Може, в цю хвилину вона сиділа в кімнаті і навіть не думала, що я проїжджаю поблизу, надовго залишаючи місто. Побігти сказати їй про це я не міг. Ніхто не став би мене чекати. Та й так усе ще не вірилося, що курсанти взяли мене в радгосп, що я, як дорослий, їду працювати разом з ними.

За містом, як тільки ми виїхали на шлях, що веде до Дністра, швидко стемніло. Путівець вився під самими городами і кукурудзяними ланами. Калюжі води виблискували на ньому. Грудки густої грязюки раз у раз одлітали від коліс і падали в кукурудзу, чути було, як чавкають копитами, грузнучи в грязі, коні, як дрібненькі бризки стукають у дерев'яні борти підводи. Скоро стало так грузько, що довелося звернути на шосе, хоч це було й не дуже здорово для селянських коней: всі вони були підковані тільки на передні ноги. По шосе поїхали швидше, зразу затрясло, зуби вицокували на кожному вибої. Я їхав на другому возі, підклавши під себе клунок з ковдрою, але все одно це мало допомагало, і я мріяв, як би скоріше звернути знову на м'який путівець. Візник Шершень, селянин років тридцяти, у полотняних штанях, коричневій свиті і в солдатському кашкеті я поламаним козирком, раз у раз підхльостував низеньких, але бадьорих коней батогом. Батіг гучно ляскав, і я жалів коней. І так їм перепадало: кожен гострий камінець, мабуть, боляче впивався в непідковані задні ноги з потертими копитами. Сказати ж візнику, щоб не бив коней, я не наважувався і всю дорогу їхав мовчки.

На задньому возі курсанти співали:

Ми йдемо на зміну старшим,

Вже потомленим борцям.

Світовим горіть пожаром,

Пролетарськії серця…

Ця пісня, приглушена гуркотом коліс, линула далеко над мовчазними полями в свіжому, після недавнього дощу, повітрі.

Поруч мене сиділо четверо незнайомих курсантів. Троє з них жартували, перемовлялися, а четвертий спав, поклавши собі під голову мішок з вівсом.

Прислухаючись до розмови курсантів, дивлячись на чорні шапки лип, що мигтіли вздовж дороги, я з тривогою думав про те, що чекає мене попереду.

А що як я не зможу працювати в радгоспі і мене виженуть? Треба буде встигати за дорослими, щоб ніхто й слова поганого про мене не сказав.

Хоч наше місто стояло за п'ятнадцять верст від кордону, я ще ні разу не бував на Дністрі, але знав з розповідей, що це широка й дуже швидка ріка. Правда, від вокзалу до самого Дністра тяглася одноколійна лінія залізниці, але пасажирські поїзди по ній не ходили. Тільки інколи, разів два