Гуси-лебеді летять - Михайло Опанасович Стельмах
— Славні гриби, нічого не скажеш, — з заздрістю промовив старий парубок.
— То й не кажіть, — загордився я так, що й Юхрим помітив.
— Чогось пишним ти сьогодні став.
— А чого ж, — поважно відповів я.
— Ще рано тобі комизитись, — Юхрим оглянувся на всі боки і стишив голос: — Може, тепер будемо сватами?
— Це ж як? — не зрозумів я.
— Товар за товар: ти даєш мені красноголовці, а я тобі — книжку.
— О? — здивувався і не повірив я в Юхримову щедрість: хто не знає його дурисвітство?
— Правду кажу. За ці гриби, коли хочеш, дам тобі почитати аж «Пригоди Тома Сойєра».
Еге, он яку щедрість має гороб'яче опудало.
— Тільки прочитати?
— А ти ж думав як? — здивувався Юхрим. — Що я, гадаєш, сам не можу назбирати грибів?
— Тоді й збирайте самі! — відрізав, бо в голові в мене майнула інша думка.
— Почекай, ще прийде коза до воза. В усьому селі «Тома Сойєра» нема, — обізвався Юхрим, коли я од'їхав од нього.
Мені хотілося показати йому язика, але інколи я теж можу бути статечним. Це я зараз і зробив — обернувся до Юхрима, докірливо похитав головою: мовляв, хоч і високий ти до неба, та дурний, як не треба.
Повернув праворуч і покрученими вуличками та завулками добрався до подвір'я дядька Себастіяна. Скочивши з коня, я підійшов до порога і перед ним довго морщив чоло, думаючи, що ж мені таке сказати голові, а потім зайшов у хату. Одначе тут нікого не було. То це й краще зараз для мене! Я підійшов до піаніно, підняв чорне віко, але вдарити по тих жовтих зубах, що тримають у собі чи під собою музику, не наважився. А напевне ж, є такі щасливці у світі, що й змалку можуть грати на такому диві? Зітхнувши, бережно зачинив віко, висипав на лаву гриби з бриля, надсипав ще трохи з торби, і так мені чогось добре стало на душі, що й не кажіть…
Після обіду, коли мама й бабуня пішли на город, а дід у катрагу, я взяв космографію і тихенько вислизнув з двору. Попівські гончаки і старий пес зустріли мене точнісінько, як і вчора. Але сьогодні до воріт вийшла не Мар'яна, а фурман Антон, якого прозивали Недоламаним. Від любові до їзди на конях-неуках у нього були поламані ребра, руки, ноги й ніс. Не знаю, що в нього залишилось недоламаним, що так прозвали його? Але й зараз дядько Антон, кульгаючи та бокуючи, міг вискочити на будь-якого жереба, кліщем вп'ястись у нього та й переганяти худоб'ячу злість на піну.
— Ну, і що ти скажеш? — замість вітання питається з-за хвіртки дядько Антон.
— А що саме вам треба? — не лізу я за словом ні до кишені, ні до потилиці.
— Еге, чого мені тільки не треба, а головне — мати свою пару коней.
— От чого-чого, а цього я поки що вам не можу дати.
Моя відповідь подобається Антонові, бо він широко посміхається і згадує «Інтернаціонал»:
— Да, ніхто не дасть нам ізбавлєнья… Ти до попа?
— Еге.
— І яке в тебе до нього діло?
— Хочу книжку йому віддати.
— Тоді ходи за мною.
Я іду за дядьком Антоном, але з моїми ногами щось починає діятися: з кожним кроком вони все більше дерев'яніють, а в душу заповзає несміливість, і все згадується вчорашнє. Оті прокляті раки, які я вчора пік у попівській світлиці, і зараз починають ворушитися клешнями на моїх щоках. Коли б це було де брати книги, то хто б мене побачив отут?
Дядько Антон, шанобливо пригинаючись, стукає у двері світлиці, далі шарпає їх до себе, і мені від цигаркового диму стає сизо в очах. За столом насупились над шахами піп і його син, а тютюновий чад заволікає не тільки їх, а й золотошату богоматір з дитям, що висить під самою стелею. Не чуючи свого голосу, я здоровкаюся, піп, не обертаючись, киває мені патлами, а панич весело вигукує:
— От і вчений муж зволили до нас прийти!
Я вислухую насмішку і мовчу, але паничеві не терпиться поговорити зі мною, і він, косуючи одним оком, запитує:
— Ти, може, і в шахи вмієш грати?
— А чого ж — умію.
— Що-що!? — аж долоню наставляє до вуха панич.
Чи йому воно в цей час оглухло?
— Жартуєш чи смієшся, хлопче?
— Ні, не жартую і не сміюся.
Тепер і піп обернувся до мене, в його очах сивіла імла років.
— Ти насправді вмієш грати в шахи?
— А чого ж, — уже сміливіше кажу те саме. — Дуже хороша ця гра.
— І він уже розбирається, що хороше! — попович хмикнув, а далі здавив повіки і ткнув пальцем в чорну фігурку, що вершилась білим гострячком: — Що це буде?
— Ніби ви не знаєте? — мало не пирхнув я, треба ж причмеленим бути, щоб таке питати.
— Ми-то знаємо, — єхидно цідить попович і настирливо тицяє в безневинну фігуру. — То що це?
— Король!
— А це?
— Хверзь.
— Не хверзь, а ферзь! — строго поправив мене панич.
— Хай буде по-вашому, — погоджуюсь я.
— А як ходить кінь?
— По букві «г».
— Це прямо неймовірно! — чогось непокоїться попович, і на його обличчі прокидається цікавість до мене. — Хто ж тебе вчив грати?
— Червоні козаки. Це тоді, коли вони стояли на нашій вулиці.
Моя відповідь не дуже сподобалась попові і його сину. Вони перезирнулись поміж собою, і попович від шахів перейшов до
