Пітер Пен - Джеймс Баррі

Пітер був безмежно щасливий…

Розділ 14. Піратський корабель

Один-єдиний зелений вогник мерехтів над Дитячою бухтою, біля гирла річки Піратів, вказуючи на те місце, де низько у воді стояв бриг на ім’я “Веселий Роджер”, швидкохідний, на перший погляд, і брудний до останньої ниточки корабель, кожен бімс якого викликав відразу — такий був побитий, облуплений і немитий.

Це був морський канібал, і його зовсім не треба було вартувати, бо усіх жахало саме лише звучання його імені.

Корабель огорнуло покривало ночі, і крізь нього жоден звук не долинав до берега. Вчувались якісь тихі відгуки, аж ніяк не приємні, окрім, хіба, туркотіння корабельної швейної машинки, за якою сидів Смі. Завжди роботящий і відповідальний — такий він був, цей простий, зворушливий Смі. Не знаю, що робило його таким безмежно зворушливим, — може, те, що сам він не усвідомлював цього; але навіть сильні чоловіки мусили швидко відвертатись, щоб сховати своє розчулення, і не раз літніми вечорами він відкривав джерело Гакових сліз і змушував їх невпинно литись. Через це і через багато чого іншого Смі був якийсь геть нетямущий.

Кілька піратів перехилились через фальшборт, вдихаючи смердючі випари ночі; інші грали на бочках в кості і в карти; а четверо втомлених матросів, які несли Маленький будиночок, лежали долілиць на палубі і навіть уві сні вправно перекочувались то на один, то на другий край палуби, щоб Гак ненароком не зачепив їх своїм кігтем, проходячи мимо.

Гак міряв кроками палубу і думав. Великий чоловік! Це була година його тріумфу. Він назавжди прибрав Пітера зі своєї дороги, а решта хлопців тут, на кораблі, і скоро “прогуляються по дошці”[4]. Це був його найгрізніший подвиг ще з тих днів, коли він відпровадив на той світ Барбекю. Знаючи, що це за марнославний і самозакоханий чоловік, хіба ми можемо дивуватися, що зараз він ступає трохи непевно, аж підносячись на хвилі успіху?

Але не було радості в його ході, що повторювала ритм його похмурих думок. Гак був дуже пригнічений.

Він часто бував такий, коли розмовляв сам із собою на борту корабля, віч-на-віч з нічною тишею. Просто він був страшенно самотній. Цей загадковий чоловік ніколи і ніде не почувався самотнішим, ніж у товаристві своїх вірних псів. Вони були люди не його кола.

Гак — не справжнє його ім’я. Щоб довідатись, хто він насправді, треба було б ще й сьогодні обнишпорити всю країну. Але той, хто вміє читати поміж рядків, мабуть, уже здогадався, що він закінчив престижну школу і ще й досі тримався своїх давніх звичок — наприклад, про це свідчив одяг, до якого він ставився дуже уважно. Отже, навіть те, що нині він перебував на кораблі у тому самому одязі, в якому здобув його колись, було для нього приниженням, і він досі дотримувався школярської звички елегантно сутулитись. Але понад усе він ставив гарні манери.

Гарні манери! І хоч як низько він опустився, але й досі надавав їм найбільшого значення.

Він почув, як десь заскрипіли двері, і разом з тим долинув якийсь тривожний звук, схожий на стук серед ночі, коли не можеш заснути. “А сьогодні ти не забув про гарні манери?” — звичайно запитував він себе.

— О слава, слава, ця сліпуча цяцька — вона моя! — вигукнув він.

“У чому ж вони, твої гарні манери?” — потривожив його голос з минулого.

“Я єдина людина, якої боявся Барбекю, — запевнив він, — а того Барбекю боявся навіть Флінт”.

“Барбекю, Флінт — яка різниця?” — пролунала нищівна репліка.

Але найбільше його непокоїв сумнів: чи це, бува, не ознака поганих манер — весь час думати про гарні манери?

Це питання не давало йому жити. Воно сиділо в ньому кігтем, гострішим, ніж залізний, і коли остаточно діймало його, то піт зрошував йому чоло і стікав по восковому обличчю, завдаючи подвійної муки. Він знову і знову втирав лице рукавом, але це не допомагало.

О ні, Гакові не позаздриш.

І тут його навідало передчуття швидкої смерті. Це було так, ніби жахлива Пітерова клятва в цю мить долинула до корабля. Гак відчув понуре бажання виголосити передсмертну промову, але зараз не мав на це часу.

— Для Гака краще було б, якби він був не такий амбітний! — вигукнув він.

Тільки в найтяжчі години він говорив про себе у третій особі.

— Ще й діти не люблять мене!

Дивно, що він подумав про це, бо ніколи раніше такі речі не обходили його — може, це швейна машинка натуркотіла йому такі думки. Гак ще довго бурмотів щось собі під ніс, пильно приглядаючись до Смі, який спокійнісінько собі шив і був твердо переконаний у тому, що всі діти бояться його.

Але діти зовсім не боялися Смі! Тієї ночі на борту брига не було жодної дитини, яка б не полюбила його! Він лякав їх різними жахами, лупив долонею (бо не міг вдарити кулаком), але вони тільки ще більше чіплялись до нього. А Майкл навіть приміряв його окуляри.

От би сказати бідному Смі, що він подобається дітям! Гакові дуже хотілося це зробити, але він вирішив, що це занадто жорстоко. Натомість він задумався над тим, чому Смі їм подобається? Він шукав пояснення, як справжній слідопит. Так, Смі їм симпатичний — але чому? Жахлива відповідь раптом прийшла йому в голову: “Може, через гарні манери?”

Чи відзначався боцман гарними манерами, навіть не знаючи про це, — тобто, найкращими манерами?

Гак пам’ятав, що для того, аби стати членом елітного клубу в Ітоні, треба було довести, що ти насправді не усвідомлюєш своїх вишуканих манер.

З лютим криком він заніс залізну руку над головою Смі — але не вдарив. Його стримала така думка: “Роздерти людину лише за те, що в неї добрі манери, — що це означає?” — “Це означає, що в тебе погані манери!”

Нещасний Гак безпорадно, ніби його зовсім покинули сили, впав долілиць, як зрізана квітка.

Його вірні пси вирішили, що він знепритомнів на якийсь час, і зразу забули про дисципліну: почалися п’яні танці, які тут же підняли Гака на ноги. Всі прояви слабкодухості кудись зникли, ніби на капітана вилили відро води.

— Ану тихо, ви, нікчеми, — закричав він, — бо як запущу у вас якорем!

Все завмерло.

— Кажіть: що, всі діти зв’язані і не зможуть полетіти геть?

— Ага, не зможуть.

— То приведіть їх.

Бідних