Кінь і його хлопчик - Клайв Стейплз Льюїс

Король не зводив з Шасти погляду, і вираз його обличчя неможливо було описати.

– Це ж ви кх… кх… к-король Лун? – видихнув Шаста і, не чекаючи на відповідь, відхекавшись, продовжив: – Пане король! Поспішайте… Анвард… Зачиніть браму… ідуть вороги… Рабадаш і дві сотні кінноти…

– Ти цього певен, хлопче? – запитав хтось із почту.

– На власні очі, – кивнув Шаста, – я їх бачив. Мчав наввипередки з ними весь час від Ташбаана.

– Пішки? – спитав той самий пан, здійнявши брову.

– Верхи… а коней я залишив у пустельника, – відповів Шаста.

– Вір йому, Дарріне, – мовив тут король Лун. – У нього на обличчі написано, що він каже правду. Гей, на коней! І вільного коня – хлопцю. Ти ж умієш скакати швидко?

Замість відповіді хлопець поставив ногу в стремено коня, якого підвели до нього, і за мить уже сидів у кульбаці.

Він робив це сотні разів разом з Ігого за кілька останніх тижнів і тепер сидів верхи не так, як першої ночі, коли Ігого сказав, ніби хлопчик сідав на коня, неначе залізав на копицю сіна.

Шаста був невимовно радий чути, як лорд Даррін сказав королю:

– Сір, у хлопця постава як у справжнього вершника. Запевняю вас, у його жилах – шляхетна кров!

– Авжеж, це й мені спало на думку, – мовив король і позирнув на Шасту з непередаваним, майже голодним виразом у сірих очах.

І вся ватага пустила коней учвал. Шаста справді прекрасно сидів у кульбаці, та що робити з поводом, він й гадки не мав, бо жодного разу його не торкався, коли сидів верхи на Ігого. Краєм ока він ретельно придивлявся, як це роблять інші (як часом робить і багато хто з нас на званому обіді, коли не цілком певен, який саме ніж чи яку саме виделку слід взяти), і намагався правильно триматися. Та насправді він не прагнув правити конем по-справжньому; а сподівався, що кінь сам попростує за рештою вершників. Кінь цей був, зрозуміло, звичайним конем, а не розумним, та мізків йому стало, аби збагнути, що цей дивний хлопчик, який на ньому верхи, не має ані нагайки, ані шпор і не є господарем становища. Тож недарма незабаром Шаста опинився у самому хвості кавалькади.

Та все одно він скакав досить стрімко. Мух тепер ніяких не було, і вітерець приємно обдував обличчя. І він відновив дихання. І завдання йому вдалося виконати. Вперше після того, як Шаста опинився в Ташбаані (як давно, здається, це сталося), він відчув полегкість на серці.

Він поглянув угору, щоб з’ясувати, чи наблизились вони до гірських вершин. Та, на своє невдоволення, взагалі їх не побачив: лише якісь нечіткі та сірі брили накочувалося на них. Ніколи раніше Шасті не доводилося бувати в горах, тож не дивно, що він був вражений. «Це хмара! – пробубонів він собі під ніс. – Находить хмара. Зрозуміло. Тут, у горах, ти й справді на небі. Подивлюся, яка хмара зсередини. До чого цікаво! Мені давно це хотілося дізнатися». Удалині ліворуч і трохи ззаду сідало сонце.

Вони виїхали, мабуть, на битий шлях і скакали дуже швидко. Та кінь Шасти їхав останнім. Раз чи двічі, коли дорога повертала (а з обох боків дороги тепер тягнувся густий ліс), він на секунду-дві втрачав решту вершників з поля зору.

А потім вони пірнули в туман, чи то туман накотився на них. Все довкола стало сірим. Шаста й не уявляв раніше, до чого холодно і вогко може бути в хмарі, та до чого ж темно! Сіре дуже вже швидко оберталося на чорне.

Хтось на чолі колони час від часу сурмив у ріг, і щоразу звук лунав все далі й далі. Тепер Шаста взагалі нікого не бачив. Та, певна річ, він зможе їх побачити, лишень доскаче до наступного повороту. Проте коли він повернув, то однаково нікого не побачив. По суті, він взагалі нічого вже не бачив. А кінь його перейшов на крок.

– Давай уперед, конику, давай, – підганяв його Шаста.

І знову почувся звук рога, та тепер дуже слабкий. Ігого завжди казав Шасті, аби той вивертав ступню, і Шаста гадав, що трапиться щось жахливе, коли він увіп’ється п’ятами коню в боки. І йому спало на думку, що саме тепер настав час спробувати.

– Послухай, конячко, – попередив він, – якщо ти не побіжиш, то знаєш, що я тобі зроблю? Я п’ятами увіп’юся тобі в боки! Правда, увіп’юся!

Кінь на цю погрозу і вухом не повів. Отож Шаста міцно влаштувався у кульбаці, обхопив кінський круп коліньми, зціпив зуби і щосили вдарив п’ятами коня в боки.

Єдине, чого він досяг, так це того, що кінь п’ять-шість кроків біг підтюпцем, а відтак знову перейшов на крок. Та тепер було досить-таки темно і в ріг, здається, сурмити перестали. Єдиним звуком, що чувся, було постійне «крап-крап» з гілок дерев.

– Гм, гадаю, навіть кроком ми хоч там як, та куди-небудь доберемося, – сказав Шаста сам собі. – Лишень сподіваюся, що не наскочу на Рабадаша та його кінноту.

Він їхав далі, як йому здавалося, доволі довго й увесь час кроком. Тепер Шасту розривали два почуття: ненависть до коня та вовчий голод.

Нарешті він опинився на розвилці. І поки він міркував, яка з доріг має вести до Анварда, ззаду долинув глухий шум, від якого в хлопчика аж у п’ятах закололо. То був тупіт кінських копит. «Рабадаш!» – здогадався Шаста. Думати-гадати, яку дорогу обере Рабадаш, було ніколи. «Якщо я оберу якусь одну, то він, може статися, обере іншу. А якщо лишитися на роздоріжжі, то мене неминуче схоплять». Він спішився і повів коня за вуздечку дорогою по праву руку.

Звук кінноти швидко наближався, і за хвилину-другу Шаста зрозумів, що вершники вже на роздоріжжі. Затамувавши дух, він чекав, яку дорогу обере Рабадаш.

Пролунала коротка команда: «Стій!», а потім почувся нетерплячий кінське хропіння, биття копитами об землю, форкання коней, коли вони кусають вудила, та заспокійливе поплескування вершників по кінських шиях. І знову, перекриваючи все, пролунав владний голос:

– Так, увага! – мовив той. – Звідси до замку – рукою сягнути. Тому слухайте мій наказ. У Нарнії, а там ми маємо бути на світанні, крові зайвої не проливати. Під час цього набігу ви маєте вважати кожну краплю нарнійської крові вартою цебра вашої. Під час цього набігу кажу! Іншим разом боги дозволять вам проливати стільки крові, скільки завгодно, на всіх просторах від Кейр-Паравеля до Ліхтарної пустки. Та це стосується лише Нарнії! А тут, у Древляндії, головне діяти рішуче, блискавично та нещадно. Доведіть вашу справність. Замок короля Луна має бути моїм