Кінь і його хлопчик - Клайв Стейплз Льюїс

А наступного ранку, тільки-но вони поснідали, як до їхнього слуху знадвору долетів пронизливий та трохи тривожний звук.

– Сурми! – хором гукнули гноми і разом із Шастою вибігли надвір.

І знову просурмили: для Шасти це був зовсім незнайомий звук, не гучний та похмуро-величний, як роги Ташбаана, і не веселий та жвавий, як мисливський ріжок короля Луна, а різкий, виразний і закличний. Звук долинав зі сходу, з лісу, і незабаром до нього додався ще й тупіт кінських копит, а невдовзі з’явилася у полі зору і голова колони.

На її чолі на баскому гнідому коні їхав лорд Перідан з великою нарнійською хоругвою – червоним левом на зеленім полі. Шаста впізнав його відразу. Потім стремено в стремено їхали троє, двоє на прекрасних бойових скакунах і один на поні. Ці двоє на скакунах були король Едмунд і світловолоса пані з веселим виразом обличчя, одягнена в шолом та кольчугу. Через плече в неї висів лук, а збоку був приторочений сагайдак із стрілами. «Це королева Люсі…» – повідомив пошепки Бобрик. Верхи на поні сидів принц Корін. А за ними слідом ішло все військо: воїни верхи на звичайних конях, воїни верхи на розумних конях – які були не проти, щоб на них їздили верхи за певних обставин, як-от таких, коли Нарнія йшла на війну. Були серед війська й кентаври, і суворі досвідчені воїни-ведмеді, і великі розумні собаки, а замикали лави шестеро велетів, бо, звісна річ, у Нарнії стрічалися також і добрі велети, а не лише лихі. І хоча Шаста знав, що вони свої, та спершу навіть не наважився у їхній бік дивитися. Так, іноді трапляється таке, до чого треба спершу звикнути.

Коли король та королева порівнялися з хатиною і гноми заходилися їм низько кланятись, король Едмунд крикнув:

– Гей-но, друзі! Час для біваку та обіду, – й відразу здійнявся гамір: верхові спішувалися, діставали сідельні торби з провіантом і гомоніли-гомоніли. Тим часом Корін помітив Шасту, кинувся до нього, схопив за обидві руки і радісно закричав:

– Як?! Ти тут! Цілий і неушкоджений! Який я радий! А тепер на нас чекає така пригода! Ото поталанило! Ми лише вчора вранці прибули в гавань Кейр-Паравеля і першим, кого зустріли, був Олень Черві зі звісткою про напад на Анвард. Чи тобі не здається…

– А хто друг вашої високості? – запитав король Едмунд, який щойно зліз із коня.

– Невже не бачите, сір! – закричав Корін. – Це ж мій двійник: хлопчик, якого ви прийняли за мене в Ташбаані.

– О, ви схожі, мов дві краплі води, – вигукнула королева Люсі. – Мов близнюки! Просто диво!

– Перепрошую, ваша величносте, – звернувся Шаста до короля Едмунда. – Я не зрадник, чесне слово. Я ненароком чув про ваші плани. Та навіть у страшному сні не розповів би про них вашим ворогам.

– Тепер я знаю, юначе, що ти не зрадник, – сказав король Едмунд і поклав руку Шасті на голову. – Але хай ніхто тебе й не приймає за зрадника, та наступного разу постарайся не слухати те, що не призначається для твоїх вух. Та добре те, що закінчилося добре.

Далі було багато всього, що Шаста на якийсь час втратив з очей Коріна, Едмунда та Люсі. Та Корін був із тих хлопців, про яких кажуть «мов на шилі сидить» або кличуть «дзиґою», тож незабаром Шаста почув, як король Едмунд грізно відчитував:

– Левиною гривою присягаюся, принце, це вже занадто! Ваша високість коли-небудь зволять взятися за розум? Та ви клопочете голову більше за ціле військо. Краще вже рій шершнів мати під командою, ніж ваc!

Шаста протиснувся крізь натовп і побачив у центрі кола Едмунда, справді розгніваного, та Коріна, який від сорому аж почервонів. Поруч із ними на землі сидів якийсь незнайомий гном з перекошеним (наче кислиць об’ївся) від болю обличчям. Двоє фавнів, схоже, щойно допомогли йому вибратися з обладунку.

– Ах, якби зі мною були мої краплі, – зітхнула королева Люсі. – Відразу все загоїли б і поставили на ноги. Та Великий король суворо-пресуворо наказав мені не брати їх з собою на війну, а тримати для доконечної потреби.

А трапилося ось що. Не встиг Корін погомоніти з Шастою, як його за лікоть ухопив один гном в обладунках на ймення Реп’ях.

– У чому річ, Реп’яху? – запитав його Корін.

– Ваша королівська високосте, – розпочав гном, відводячи Коріна вбік, – сьогодні по обіді наше військо перейде перевал і ми підійдемо впритул до замку його величності вашого батька. Тож цілком можливо, що ще сьогодні станемо до бою.

– Знаю, – заусміхався Корін. – Хіба ж це не чудово!

– Чудово це чи ні, – продовжував Реп’ях, – та в мене від короля Едмунда суворий наказ: зробити все, аби ваша високість не опинились серед бою. За самим боєм вам дозволено спостерігати, і цього, зважаючи на ваш юний вік, вашій високості більше ніж досить.

– Що за дурниця! – вибухнув від обурення Корін. – Авжеж, я битимуся! Ось і королева Люсі буде серед лучників.

– Їх королівська величність можуть чинити, як їм заманеться, – сказав на те Реп’ях, – а ви – під моєю опікою. Або ви даєте ваше чесне королівське слово, що триматимете свого поні поруч мого і ні на крок не відлучитеся від мене, аж поки цього я вашій високості не дозволю зробити, або ж, за наказом його величності, вас прив’яжуть за руку до моєї, наче бранця.

– Лишень спробуй – я тобі так облатаю боки, – спалахнув Корін.

– Цікаво подивитися, – ущипливо кинув гном.

І цього для такого хлопчини, як Корін, було більш ніж досить, тож він шулікою накинувся на гнома – і вони замолотили кулаками. Цей поєдинок мав би бути рівним, хай Корін був і важчий, і вищий та мав довші руки, але гном мав свої переваги: був старший за віком і до того ж битою головою. Та з’ясувати, чия візьме, так і не вийшло, бо гірський схил – не краще місце для герцю. Бідоласі Реп’яху не пощастило: він наступив на хисткий камінь і проорав землю носом, а коли силкувався встати, то виявив, що на нозі розтягнув зв’язки. Так, це було справді болюче розтягнення зв’язок, через яке бідолаха ані ходити, ані їздити верхи не зможе щонайменше два тижні.

– Бачите, що ваша високість накоїли, – гримів король Эдмунд. – Перед самим боєм із наших лав вибили стріляного вояка.

– Я займу його місце, сір, – вигукнув Корін.

– Тьху! – сплюнув Едмунд. – Хіба хто ставить під сумнів вашу хоробрість! Та хлопчик на полі бою лишень для своїх загроза!

Тут короля кудись покликали, і Корін, ґречно вибачившись перед гномом,