Супер «Б» з «фрикадельками» (збірник) - Всеволод Зіновійович Нестайко
Аллочка любила, коли баба Надя приводила її до себе.
Особливо подобалося Аллочці роздивлятися старі фотографії у великому сірому альбомі з фіалками на віньєтці. Найбільше вабили її фотографії баби Наді у дитинстві.
– Ой! Це ти?! Така маленька?… Ой, як цікаво!..
Але у баби Наді особливих почуттів фотографії дитинства чогось не викликали. А от ті, де вона була сфотографована зі своїм чоловіком, світлооким, русявочубим і струнким, щоразу розчулювали, зворушували її. Вона ніжно гладила їх своєю м'якою рукою і говорила:
– Оце ми в Сочі… А це в Нікітському ботанічному саду, в Криму. Бачиш, під пальмою. Це в Місхорі, це в Гурзуфі… А це у Воронцовському палаці. Біля лева… Бачиш, там такі леви на сходах… Ми з Григорієм Івановичем увесь Крим, увесь Кавказ об'їздили… Будьте певні!.. Ми на місці не сиділи… Ми любили мандрувати… подорожувати… – вона зітхала й повільно проводила рукою по фотографії.
Вона дуже любила свого чоловіка.
Одного разу (Аллочці тоді вже було років п'ять із половиною) баба Надя сказала ніяково й винувато:
– Рибко моя! Просто не знаю, що й робити… Мені сьогодні так треба було б з'їздити на кладовище. Сьогодні такий день… А батьки твої зразу після роботи ідуть у театр, навіть додому не заїдуть… Просто не знаю…
– Так давай з'їздимо! – не замислюючись, вигукнула Аллочка. – Я ще ніколи не була на кладовищі. Мені цікаво.
– Ні. Твої батьки будуть незадоволені… Кладовище – це таке місце…
– А ми їм нічого не скажемо, – закліпала очима Аллочка.
– Так не можна. Обманювати батьків – це…
– А ми їх не будемо обманювати, – лукаво усміхнулася Аллочка. – Якщо вони спитають, ми скажемо. А якщо не спитають, то… ми не будемо обманювати.
– Лялечко моя! – розчулилася баба Надя. – Ну! Хай! Візьму гріх на душу.
Вони досить довго їхали трамваєм, поки доїхали до Байкового кладовища. Баба Надя купила квітів, і вони пішли по тінистих алеях повз численні гранітні й мармурові пам'ятники. В гущавині співали пташки, на пам'ятниках коливалося сонячне мереживне плетиво. Було гарно і зовсім не страшно.
– Сьогодні рівно п'ятдесят років, як ми познайомилися з Григорієм Івановичем, – тихо говорила баба Надя. – Ми завжди відзначали цей день. Він дарував мені квіти. Завжди троянди. І обов'язково червоні… Будьте певні!.. А тепер троянди дарую я. Ми дуже любили одне одного. Я від душі бажаю тобі, щоб коли ти виростеш, то зустріла такого, як він… Тоді ти будеш щаслива…
Баба Надя говорила з Аллочкою як з дорослою. І Аллочці це подобалося.
Вони підійшли до скромного рябенького пам'ятника з так званої крошки – цементу з уламками мармуру.
Баба Надя поставила червоні троянди у літрову банку, потім вийняла з сумочки чистеньку білу хусточку, акуратно витерла овальне фото молодого Григорія Івановича, що було на пам'ятнику, нахилилася й поцілувала його.
Дівчинка міцно обняла бабу Надю і всім тілом притулилася до неї. А баба Надя вдячно обняла й пригорнула Аллочку.
Батькам брехати не довелося.
Баба Надя сама розказала їм про все наступного дня.
Батьки поставились до цього спокійно. їм просто було ніколи.
Тато готувався до якихось відповідальних змагань. У мами починалася літня екзаменаційна сесія.
Недарма говорила баба Надя про любов до мандрів. Вона справді не любила сидіти на одному місці. Щодня після сніданку і до обіду вони з Аллочкою вирушали гуляти. Об'їздили й обходили всі київські парки і сади. Але найбільше любили той парк, де красивий палац, пам'ятники Ватутіну, арсенальцям… Бо там було «Малятко» – дитяче містечко з гойдалками, каруселями, атракціонами, а головне – з дитячою залізницею, маленькою, спеціально для дошкільнят. Аллочка дуже любила цю залізницю, маленького жовтого паровозика з довгою трубою, вузькою внизу і широкою угорі, фарами замість очей. І всього два маленькі вагончики по чотири місця в кожному, з намальованими на стінах звірятками. Машиністу паровозику не сидів. Залізниця була електрична, керувала нею огрядна тьотя, що стояла біля довгастої залізної будки, схожої на автомат для газованої води, і натискала на кнопки. Поїзд страшенно скрипів і скреготав – його, мабуть, забували змащувати. Він робив невелике коло серед тінистих кленів під парканом, а коли проїздив під бляшаним дашком, що правив за тунель, тьотя тричі натискала якусь кнопку, і паровозик хрипко дудукав. Аллочці подобалося це чи не найбільше.
Баба Надя завжди хвилювалася, коли садовила Аллочку у вагончик, – дорослим їздити не дозволялось.
Вона дивилася на Аллочку так, наче виряджала її у далеку небезпечну подорож. Губи в неї тремтіли:– Ти ж дивись, ти ж дивись, будь обережна, не висовуйся, не впади. Я тебе благаю!.. Я тебе благаю!.. – і молитовно складала руки.
Аллочці було смішно, вона ніскілечки не боялась.
А баба Надя дивилася на неї зволоженими очима і благально схиляла голову набік.
Стільки турботи, стільки самовідданої любові в очах Аллочка не бачила ні в кого – ні в тата, ні в мами…
І саме отаку – на пероні дитячої залізниці у затінку дерев зі схиленою набік головою – Аллочка запам'ятала бабу Надю.
Якось під час Аллоччиних іменин (коли їй виповнилося п'ять років) стався конфуз. Одна з гостей, дружина татового начальника, склавши губи бантиком, солодко спитала іменинницю:
– А кого ж ти найдужче любиш?
І Аллочка щиро призналася:
– Бабу Надю.
Гостя, що сподівалася почути «маму» або «тата», спантеличено озирнулася. Мама почервоніла, тато насупився. А баба Надя, яка сиділа з самісінького краєчку довгого святкового стола (вона допомагала мамі носити з кухні страви), одвела очі – удала, що недочула. Вона справді недочувала, причому дедалі дужче, так що навіть довелося придбати слуховий апарат. Але те, що говорила Аллочка, вона чула завжди. Вона все розуміла по її губах. І часто батьки, щоб не кричати, просили Аллочку переказати бабі Наді все, що треба.
Татків начальник, колишній футболіст, страшенно реготав:
– Прекрасно! Круто! От що значить дитяча безпосередність! Прекрасно!.. – обернувшись до тата, він пробасив: – Твоє щастя, що та глуха не чує… Але висновки зробити треба! – і він керівним жестом підніс палець догори…
А незабаром сімейна ситуація у Граціанських змінилася. Одеська Аллоччина бабуся, татова мама, вирішила переїхати до Києва. Дочка старшої татової сестри, тобто її онука, вийшла заміж. І там стало тісно. Онука з чоловіком зайняли бабусину кімнату. А в Києві навпаки треба було доглядати Аллочку. Отже, складалося так, що з усіх міркувань одеській бабусі краще жити у Києві.
Аллочка добре пам'ятає той день, коли баба Надя дізналася про це. У неї було таке обличчя, що Аллочка навіть
