Диваки - Борис Опанасович Комар
— Спробуй тільки облити, — застеріг Олег. — Покаєшся, та буде пізно…
Школярі зашуміли:
— Ти бач який, ще й погрожує!
— Розкажемо Петру Денисовичу — він йому дасть.
— Смугони, Миколо! — радили найрішучіші.
Хтозна, зважився б Микола облити водою Олега чи ні, якби в той час не вийшов на ганок, зачувши галас, учитель фізкультури.
— Що то ви робите? — гукнув і рушив до ковзанки.
Вирвав з рук у Миколи шланг, нагримав.
— Він не винен! — закричали хлопці і, перебиваючи один одного, розповіли про все учителеві.
— Недобре, Шморгун, ти поводишся, недобре! Не по-піонерськи.
— А чого ж він чіпляється! — огризнувся Олег.
— Хто до тебе чіпляється? — не поступався й Микола. — Сам лізеш…
— Ну, досить вам, — намагався утихомирити хлопців Петро Денисович. — Шморгун, підстружеш, пригладиш оте місце, як замерзне, і все буде гаразд.
— Не буду я стругати! Хай сам струже!
— І кататися не будеш, — закричали школярі— Не пустимо.
— Плював я на вашу ковзанку! — кинув сердито.
Застебнув кожуха, натягнув шапку-вушанку і подався з шкільного двору.
Тоді од дівчачого гурту відійшла Світлана і погукала:
— Олег, підожди…
Він зупинився, заперечно крутнув головою, грюкнув хвірткою і зник за ворітьми.
Світлана постояла трохи, дивлячись на хвіртку, і зніяковіло рушила назад.
Довго блукав Олег засніженими вулицями. Нудно самому, одначе до школи не збирався повертатися. Додому теж не хотілося, хоч мати й просила не баритися — сьогодні варить смачні вергуни.
Потім подався на снігову гірку, де спускалася малеча. Випросив там у якогось першокласника саночки і з’їжджав, доки той не заплакав. Тоді посадив його на саночки і так штовхнув униз, що на середині гірки малий аж перекинувся.
Зимовий день короткий. Ось уже й вечір підкрався. У хатах і на вулиці спалахнули вогні, машини їхали із засвіченими фарами.
Олег вийняв з кишені свого продовгуватого блискучого ліхтарика.
Від школи йшла група учнів. По дзвінкому голосу Олег упізнав серед них Світлану і сховався. А коли всі пройшли мимо нього і дівчина звернула до свого двору, покликав її.
— Як тобі не соромно? — відразу накинулась Світлана на Олега. — Всі обурені. Я попросила, щоб ковзанку не вирівнювали. Сказала, що ти сам усе зробиш. А якщо ні — поставлять на піонерських зборах питання…
— Ну й нехай ставлять, що мені до того! То вони все з заздрощів.
— З яких заздрощів? — не зрозуміла дівчина.
— Та з яких же, з людських, — сердито мовив Олег. — Заздрять, що мама купила мені модного кожуха і модні чоботи.
— Та хто тобі сказав це?!
— Хто, хто? Сам добре знаю…
— Бач, який ти…
Помовчали.
— От що, Олег, — сказала Світлана. — Я винесу сікач або кельму в тата попрошу. Візьми і загладь оте місце на ковзанці. А тоді заходь і підемо до школи разом, сьогодні репетиція новорічного концерту, я помирю тебе з Миколою.
— Не буду миритися і ковзанку не хочу поправляти.
— Ох і вреднючий ти. Мені за тебе соромно. Всі кажуть: “Чого ти з ним дружиш?!”.
— Ну й не дружи! Хіба це дружба, коли ти й не заступишся за мене?
— В тебе анітрішечки совісті немає.
— І нехай…
— Дивуюсь: як ти тільки не розумієш, що неправий у всьому? Даремно ж ніхто не стане нападати…
Мороз міцнішав. Лунко тріскались дерева в садках, порипував під ногами сніг.
Олег і одягнений тепло, і взутий добре — холод не пройме. А от Світлана змерзла, все кутається в легеньке пальтечко і чобітками вистукує. Вже кілька разів натякала, що пора розходитись, а він ніяк не догадається, та все відмовляє йти на репетицію, мовляв, обійдуться без неї.
Нарешті зважилася, сказала прямо:
— Олег, я дуже змерзла.
— Ходімо в Будинок культури, там тепло.
— Ні, вже пора додому.
— На репетицію хіба не підеш?
— Мабуть, не піду. Пізно вже… і самій неохота.
— Добре, давай тільки глянемо в сільмазі на світлову вітрину, що вчора поставили, та й годі.
Попростували до сільмагу. Олег довго розглядав і дивувався, як це можуть світитися різними кольорами скляні трубочки. Світлана ж стояла збоку і не виявляла до вітрини ніякого інтересу, все хукала на посинілі пальці.
Попрощалися біля її двору, і Світлана швидко потупотіла до хати.
Олегові не хотілося, щоб Світлана була на репетиції без нього. Тому й відмовляв її і затримував. Врешті сказала, що не піде туди. А може, тільки пообіцяла, аби відчепився?
Скільки розмов у Світлани про той карнавал, як готується! Хвалилася, що сестра черевички лакові прислала з Києва, тож закортить похвастатися. Та ще, як заливали ковзанку, Микола прив’яз: “Світлано, зарані попереджаю — сьогодні я танцюю з тобою”. — “Там видно буде”, — відповіла йому, наче й не зраділа, що він запросив її. Всі дівчата прикидаються. Насправді ж їм, і Світлані, мабуть, теж, хочеться з ним потанцювати. Вони чомусь вважають Миколу за найкращого в школі танцюриста.
“Мабуть, не піду. Пізно вже…” Ого, ще й як чкурне! Ось тільки переодягнеться, перевзується…
“А що, коли підождати, поки вона вийде? — раптом подумав Олег. — Тоді підбіжу до неї, спитаю: “Куди це ти?” Вона, звісно, розгубиться, не знатиме, що говорити. Скаже: мати кудись послала. Ні, краще зупинити її біля самої школи, там уже не викрутиться”.
Радий, що майнула така чудова думка — піймати на брехні Світлану (щоб не корчила з себе чесну, справедливу, принципову!), — Олег аж свиснув задоволено. Рвучко повернувся, рушив назад.
Навпроти Світланиного будинку з другого боку вулиці росла рядочком густа жовта акація. Він вибрав місце за кущем і причаївся.
Довго чекав, але Світлана не виходила.
Та ось рипнули двері. Думав, вона, аж то її бабуся.
— Чого ти, хлопче, тут сидиш? — спитала бабуся, помітивши його.
— Та це я той… самописку загубив, — вигадав на ходу.
— От лишенько! — забідкалася стара й собі почала дивитись під ноги. — Коли б це присвітити…
— Угу, аби присвітити, — підтвердив Олег, — тоді знайшли б. Так нічим, — намацав у кишені ліхтарик, усміхнувся.
— Підожди, я сірнички принесу.
— Спасибі, бабусю! Я завтра прийду і пошукаю повидному. Хіба сірниками насвітиш?
— Атож, голубчику. Тільки ранесенько приходь, щоб чужий хто не підібрав.
І Олег уже справді намірився йти додому. Йому навіть приємно стало, що подруга все-таки не обдурила, додержала свого слова.
Але нараз вхідні двері знову заскрипіли, і в них з’явилася… Світлана.
Кинув бабусі тихе “до побачення”, вбіг у ближній двір.
Дівчина підійшла до бабусі, щось їй сказала і рушила вулицею в бік школи.
Почекавши, доки вона зникне за рогом будинку, Олег також вийшов на вулицю
