Диваки - Борис Опанасович Комар
ХТО ПЕРЕМОЖЕЦЬ?
Микола дав собі слово — не чинити більше Валентині Михайлівні нових прикрощів. Якщо й схоче щось утнути — з усієї сили буде стримувати себе. Хай минеться те, що встиг раніше натворити.
Почав старанно готуватися до уроків, не пустував у школі, вдома був слухняний. Цим приємно подивував і вчителів, і матір.
Мати просто не могла нарадуватися ним.
“Бач, старшенький стає, вилюднює, і вдача в нього міняється”, — думала вона.
Вражені були таким несподіваним переродженням Миколи і однокласники — чого б це?..
І тільки Сашко достеменно знав справжню причину тих змін. Та ще, може, Валентина Михайлівна догадувалася: стріне, бувало, гляне мигцем, усміхнеться хитро, мовби їхня співучасниця.
Дивна-таки, справді дивна ця нова вчителька! Скільки їй Микола заподіяв усяких каверз, вона ж йому все прощає. Не зовсім, правда, завжди або висміє, або дорікне, але ніколи не зчиняє галасу і нікому не скаржиться.
Як швидко біжить час! Здається, недавно почалося навчання, а ось уже й чверть минає, жовтневі свята настають.
Шостого листопада шкільна піонерська організація проводила урочистий збір, присвячений роковинам Великої Жовтневої соціалістичної революції і, звичайно, закінченню першої чверті. На збір запросили директора, вчителів, голову колгоспу і бригадира дядька Василя.
Коли вже виступив директор школи, голова колгоспу і Світлана Коломієць від піонерів та учнів, бригадир, який статечно сидів за столом президії і уважно слухав виступаючих, шепнув щось піонер-вожатому. Той ствердно кивнув йому, потім відшукав в залі Миколу і Сашка, звернувся до них:
— Може, й з вас хто виступить та розкаже про себе?
Хлопці перезирнулися стривожено — чого це раптом? — і заперечно похитали головами.
— Невже у вас немає нічого цікавого? Певний, що є. Розкажіть, наприклад, як ви працювали в колгоспі їздовими. Ану, хто сміливіший, давай! — заохочував піонервожатий.
Але хлопці, хоч і відлягло в них на душі після тих слів, мов затялися — ні та й ні.
Звичайно, з Миколою і Сашком траплялося чимало цікавого під час поїздок на станцію, як возили фрукти. Та це ж, коли розповідати, неодмінно треба згадати і про те, як вони стали їздовими. А їм зараз, коли на зборі був присутній дядько Василь, дуже не хотілося згадувати тієї історії.
Тоді вожатий надав слово бригадирові.
Дядько Василь розповів, хто з учнів і як саме допомагали літом та й зараз допомагають колгоспу, подякував їм від імені правління.
— Тепер я хочу почитати вам ось цього листа, — дістав бригадир з кишені зеленого конверта, витяг з нього списаний аркушик паперу. — Слухайте… “Дорогі друзі Миколо і Олександре!”
Учні нашорошили вуха. Микола з Сашком переглянулись: що за оказія, невже це до них звертається хтось у листі?
— “Записку, яку ви вклали у ящик з грушами, ми знайшли. (“Ага, он воно що!..”) Вас цікавить, кому дісталися груші, що їх привезли ви на заготівельний пункт, і чи дійшли вони цілими, неушкодженими. Так-от, одержали ваші груші ми, будівельники з далекої суворої Тюмені, одержали цілими-цілісінькими. Мабуть, ви дбайливо доглядали свій вантаж, коли він так добре зберігся. Щира вам дяка. А ще дякуємо вашим батькам за те, що вони виростили такі смачні-пресмачні плоди. Щедрість і теплота ваша зобов’язує нас іще краще працювати на благо нашої рідної Вітчизни. На жаль, у записці ви не назвали своїх прізвищ, ось чому ми й надсилаємо цього листа в правління вашого колгоспу. Гадаємо, що таким чином він неодмінно потрапить до вас. Бажаємо міцного здоров’я, успіхів у навчанні! Вітайте всіх школярів”.
Прочитавши листа, бригадир передав його Миколі і Сашкові. Учні дружно зааплодували.
Тоді хлопцям хоч-не-хоч, а довелося виступати на піонерському зборі.
Розповідаючи про свої поїздки на станцію, вони не забули і тієї історії, як піймалися з Сергієм на обмані. Усі посміялися та й годі.
З хлопцями помирилися Микола й Сашко, забувши про колишні кривди і образи. Тільки із Шморгуном Олегом і далі ворогували. Після того, як батька піймали на крадіжці і правління колгоспу прибрало його з саду, Олег став якийсь вовкуватий і дратівливий. Окрім Світлани Коломієць, ні з ким не дружив. Шестикласників неабияк дивувала та їхня дружба. Що спільного між Олегом і Світланою? Вона добра, лагідна, відмінниця, а він — пряма її протилежність. Ну, та нехай дружать, може, й Олег біля неї подобрішає, почне краще вчитися.
Микола з Сашком намагалися не зачіпати Олега, та все одно не могли уникнути сутичок із ним.
Перед Новим роком, коли випав сніг і вдарив мороз, учитель фізкультури Петро Денисович запропонував учням впорядкувати при школі ковзанку: розчистити від снігу майданчик і залити його водою. Любителі покататися на ковзанах охоче погодилися. Зібралися в суботу після уроків і під керівництвом учителя зробили все так, як він і казав.
Ковзанка замерзла швидко, тільки залили, а вже зверху й льодком взялася. Ще Петро Денисович не встиг навіть гумовий шланг сховати, яким поливали майданчик. Шланг простягнувся аж до ганку школи, довгий, покручений, схожий на гадюку.
Навколо ковзанки з’юрмилися школярі. Не хотілося розходитись додому, хоч робота була закінчена. Де ж таки, з самого обіду товклися, скільки снігу поповергали, і тепер піти, не дочекавшись, поки замерзне? Треба хоч по разу проїхатися. Звичайно, не на ковзанах, а так — на підошвах.
— Дивіться, вже й пальцем не проб’єш, — присів навпочіпки біля льоду Олег, червонощокий, у кожусі, кудлатій шапці-вушанці, коротеньких модних чоботах.
— А ти не бий! — підступив до нього Микола.
— А то що? — зверхньо і презирливо запитав Олег.
— Та нічого. Займатимеш — бубну виб’ю. — Миколі врешті-решт урвався терпець. Олег сам нічого не робить й іншим заважає. То насміхається з хлопців, то до дівчат в’язне.
— Ти виб’єш бубну? — аж підскочив Олег.
— А то ж хто? — не здавався Микола. — Матір на поміч не покличу.
— Знаєш що? Ти легше, а то як розсерджуся, тоді…
— Що тоді?
— Ось бачиш щоі — і Олег ударив підбором чобота об лід.
Тоненька крижана поверхня тріснула, наче шибка у вікні, і на лід хлюпнула вода.
Від несподіванки Микола якусь мить стояв нерухомо. Тоді рвонув до школи.
— Зараз я тобі розсерджусь… — шепотів, біжачи.
Всі гадали — подався за Петром Денисовичем. Аж ні — відкрутив біля ганку кран, на який усе ще був натягнутий кінець шланга. Коли вода побігла, шланг заворушився, засичав і ще більше став схожий на гадюку.
Олег догадався про Миколин намір і хотів наступити на шланг, та не вдалося.
— Кажи, займатимеш
