Ге, людина з Моого - Ота Шафранек

Це був найосвітленіший і найвищий атракціон у цілому містечку. Ми зачекали, поки до нас дійде черга. Біля щита управління стояв дідусь, який важелем пускав колесо і зупиняв його. Я запитався, чи йому не кортить часом покататися, мовляв, я б замість нього покерував колесом. Не пам'ятаю, що він одказав. Одне слово, мою пропозицію старий одхилив.

Потому біля нас зупинилася порожня кабіна. Ми посідали, Йозіфек побіч Кароліни, я побіч Геленки, а Ладіслав умостився на дні.

— Вас там не забагато? — гукнув нам старий.

Ми попросили, щоб він дозволив нам залишитися разом, якщо можна. Старий махнув рукою й смикнув за важіль. Ми почали підійматися.

Це було дуже високе колесо. Коли ми з вершечка глянули вниз, глибоко під нами мерехтіло блискуче море вогнів.

В Геленчиній пам'яті зринула картина, яку вона бачила з тхоленга.

— Теж як перевернене небо, усипане зорями.

— Чи бачите ви, моогани, зі свого тхоленга щось гарніше? — запитав Ладіслав.

— Теутендомон, — відмовив я, — гарне, казкове місто. Але я не хотів би сперечатися, що воно чарівніше за Прагу.

— Ге, ти дуже добра людина, — сказала Геленка на наш загальний подив. — Я не жартую, і ви всі мусите погодитися зі мною. Чи спало б комусь із вас на думку, що цей дідусь біля російського колеса теж хоче покататися?

— Для мооганина. це цілком природна річ, — відповів я. — Точнісінько так він запропонує гардеробниці в театрі свій квиток. Якщо вона виявить бажання подивитися виставу, він стане на її місце за бар'єр,

— Цього ти в «Алгамбрі» не зробив.

— Бо я вже досить-таки олюднився. Моогани у себе вдома уважніші.

— Особливо коли вони складають план захоплення земної кулі, — сказала раптом Кароліна, несподівано урвавши нашу приємну розмову.

— Як це пов'язати одне з одним? — заклопотано вигукнула Геленка.

Наша кабіна раптом загойдалася, бо слово взяв Ладіслав.

— Воно зовсім не в'яжеться, — мовив він. — Скажи мені, Ге, чи можемо ми в Моого вбачати своє майбутнє?

— Стривайте! — перепинила нас Геленка. — Я скажу вам про наше майбутнє. — І піднесла голос, наче декламуючи вірша: — Те, що було жорстоке, на Землі щезає і щезне, діти завше будуть розумніші за своїх батьків, отож світ ставатиме щораз розумніший і безпечніший… Це я, Ге, чула від тебе. Ти задоволений?

— Ні, не задоволений! — вигукнув Ладіслав. — Одна перспектива: щезне все жорстоке і так далі. Друга перспектива: готується напад на людство. Обидві ці перспективи ми знаємо, Ге, від тебе. То яка ж із них наша?

— То яка ж із них наша? — запитала Геленка.

— То яка ж із них наша? — запитала Кароліна й додала — Як твоя сестра Леєнія, кажу тобі: ти все заплутав, братику..

Знову заговорив Ладіслав, похмуро й безжально:

— Моого або не існує взагалі, або існує, і ти, Ге, не мооганин, або існує розбійницько-загарбницьке Моого, і ти його вивідач, якому доручено збирати дані про Землю. В такому разі я хотів би сказати вам, дами й панове, що я не помилився, полонивши Ге. Я нітрохи не здивуюся, якщо ви зрештою подякуєте мені, що я маю в своїх руках не тільки мооганина, але і його променійовий… промінявий, о боже, що я верзу, випромінний… одне слово, пістолет.

Оскільки в цю його відважну промову закралося стільки сміховинних помилок, ніхто з нас не втримався зо сміху. Ми вже гадали, що нас ізнов нападуть смішки, як пополудні в ательє, коли раптом щось вереснуло: «Ге, до бою!»

Всі здригнулися, і я теж. Ми давно забули про невидимого, та й взагалі нам навіть на думку не спадало, щоб він катався з нами зайцем. Я відчув, як по моїй сусідці пробіг мороз, і обняв її за плечі.

— До бою! — заверещало знов.

— Схаменися, до якого бою? — відповів я роздратовано.

— Сьогодні в кабіні, завтра на всій земній кулі! Люди з кабіни, люди з земної кулі!

Ладіслав устав, зняв окуляри і вдавано рішуче мовив:

— То починай. — І почав сам. Сплеснув руками перед собою, потім над головою, наче ловив мух. — Де він? Де ти?

— Агов, що це ви там виробляєте? — гукнув нам ізнизу дідусь.

Тоді Ладя знову сів і тихо запитав: — Цей крикун що, зовсім, не має плоті?

— Передусім він не має твоєї зваги, — відмовила Кароліна і звернулася до мене: — Ге, брате з Моого, з нашого майбуття: чому ти сидиш, наче води в рот набрав?

Це питання Геленка задала мені тільки обуреними очима, потім звільнила плече від моєї руки:

— Як ви взагалі терпите у себе таких зухвалих безсоромників?

— Людина майбутнього не потерпить їх ані хвилини! — тупнув ногою Ладіслав.

— Людина майбутнього передусім очистить свій світ від цих божевільців, — мовила Кароліна. — Це буде найголовніше для людини майбутнього або справжнього мооганина, головніше навіть за те, що гасне сонце.

— Справжній мооганин — це я!. — пропищав голосок.

Кароліні вже набридло це пищання й скрекіт. Вона попросила Йозіфка, щоб він повернувся до нас плечима. Бідоласі довелося вклякнути на лавку, як малому хлопчикові. Тоді Кароліна звернулася з запитанням до повітря:

— То хто ж тут справжній мооганин?

— Я, я, я, — пищав зриваючись голосок і, на превеликий подив, линув із кабіни, наче невидимий клячав з Йозіфком спиною до нас.

— Невидимий добродію! — вигукнув Ладіслав. — Скажіть тепер це у кабіну, а то я ще подумаю, що бачу вас і що ваше ймення — Йозіфек!

— Я стрибаю! — пропищав жаб'ячий голосок.

Кабіна загойдалася.