Маленький лорд Фонтлерой - Френсіс Ходжсон Бернетт
Коли він уже підріс і міг гуляти разом із нянькою — а був при цьому вдягнений у коротенький білий шотландський кілт (це така картата спідничка — національний одяг шотландців), на голові ж мав білий капелюшок, з-під якого вибивалися золоті кучерики, звісно, тягнучи скрізь за собою свій іграшковий візочок на шнурку, — то виглядав так мило, що приваблював увагу кожного, хто стрічався їм на вулиці. Потім нянька, повернувшись додому, розповідала матері, як жінки, що прогулювалися там з дітьми, зупиняли свої візочки побіля них, аби подивитися на малого та порозмовляти з ним. Усім було надзвичайно приємно, коли хлопчик озивався до них, обдаровуючи своєю сонячною усмішкою, немовби добре знав усіх цих дорослих. Ця дитина усіх зачаровувала, її привітність і відважність скрізь здобувала їй друзів. Просто хлопчик мав довірливу вдачу, а його маленьке щире серце відкривалося зі симпатією до кожного, кого стрічало на своєму шляху. Тим-то всі чудово почувалися у його товаристві — бо він із симпатією вітав кожну людину у своєму світі. Небавом хлопчик став це усвідомлювати. Мабуть, йому допомагало те, що він зростав у сім'ї, де поміж батьком і матір'ю панували любов, злагода, ніжність і взаєморозуміння. У їхньому домі годі було почути гостре а чи прикре слівце. Батьки щиро любили свого сина, оточували його турботою і піклуванням, тому дитина, немов губка, вбирала у себе родинне тепло і любов. Батько завжди з ніжністю звертався до матері, вигадуючи для неї розмаїті пестливі імена — і хлопчик радо наслідував батька. Він також добре бачив, як татко піклується про матусю — і від татка вчився ставитися до неї з ніжністю і турботою.
Тепер він знав, що татусь більше ніколи до них не повернеться. Хлопчик бачив, що мама страшенно за татусем сумує, отож з цілого свого щирого дитячого серця старався підтримати її, бодай трішки розвеселити. Він був іще зовсім малий, проте намагався не полишати матусю саму, а знай спинався до неї на коліна, аби поцілувати чи покласти свою кучеряву голівку їй на плече. Або приносив показати свої забавки та книжки з картинками чи тихенько лягав побіч неї і затишно згортався клубочком, коли вона лежала на дивані. Хлопчик був іще маленький, тому робив те, що було в його силах. Проте ті його відрухові дії приносили засмученій матусі таку полегшу, про що дитина, звісно, навіть не здогадувалася.
— Ох, Мері, — почув якось Седрик, як мама говорила до своєї старої служниці, — я певна, він намагається мені допомогти — по-своєму, по-дитячому… Я це знаю. Буває, так ніжно, тепло подивиться, немовби шкодує мене, а тоді підійде і погладить або щось покаже. Дарма що мій син маленький — він діє як справжній чоловік. Я впевнена: він усе розуміє.
З кожним роком Седрик відкривав у собі нові здібності, що викликало у людей немале здивування і захоплення. Для своєї матері він був просто нерозлучним другом — вона вже й не уявляла без нього свого життя. Вони разом гуляли, про все на світі розмовляли, разом бавилися у розмаїті ігри. Седрик доволі рано навчився читати й улюбленим його заняттям стало читати вечорами уголос, вмостившись зручно на килимку перед каміном. Часом хлопчик читав казки, часом брався за поважні товсті книжки, які зазвичай читають дорослі, а часом до його рук потрапляли й газети. У ті вечірні години до Мері, служниці, яка працювала в кухні, щоразу долинав щасливий сміх місіс Ерол, яка не могла стримати захоплення, слухаючи сина.
— Правдиво кажу, — розповідала Мері бакалійнику, — годі ся стримати від сміху, як ся дивиш на нього: дитина дитиною, а говорить як старий! Ото раз прийшов до мене на кухню, — а того вечора оголосили були нового президента — і став коло печі. Сам як намальований. Руки в кишенях, а личко серйозне — ніби в якого пана судді. І каже до мене: «Мері, мене так ті вибори зацікавили. Я є республіканець, і моя люба матуся також. А ти республіканка, Мері?» — «Вибачай, голубе, — кажу йому. — Я стою за демократами!» І він ся подивив на мене, та так, ніби ціле моє серце видів наскрізь, і каже: «Мері, — каже, — так країна дійде до руїни». І відтоді і дня не минало, аби той хлопчисько не приходив до мене і не переконував змінити свої політичні погляди.
Мері ніжно любила хлопчика і дуже ним пишалася. Вона була з ним та з його матір'ю від моменту народження малого, а після смерті капітана Седрика працювала для них куховаркою, покоївкою, нянею — всім. Тому Мері справді пишалася, що її вихованець такий милий, спритний і має чудові манери. Особливо їй подобалися його світлі кучері, що в'юнилися над чолом і м'яко спадали на плечі. Жінка була готова працювати від ранку до вечора, аби допомогти місіс Ерол пошити нове вбрання для сина чи полагодити старе.
— Аристократ, нє? — нераз казала Мері. — Правдиво, х'тіла би'м ся подивити на якусь дитину на П'ятій Авеню, яка би так файно виглядала та так гідно і поважно ступала. А ще то чорне убрання, яке ми пошили зі старої сукенки місіс Ерол, та золотаве волоссячко! А як підніме голівку, як стріпне кучерями — ну чистий тобі лорд!
Седрик і не знав, що виглядає як юний лорд. Він навіть не знав, хто такий лорд. Найліпшим другом для нього був бакалійник з крамниці на розі: при відвідинах свого юного друга цей суворий чолов'яга геть
