Молдавські народні казки - народ молдавський

На току за селом якийсь чоловік перелопачував зерно, Побачив попа з родиною та й каже своєму синові:

— Ти глянь на попа, а хай би вовки його з’їли! Ач який жадюга! Останню овечку хоче відняти в сіромахи!

Розмахнувся та як уперіщить попа лопатою по спині.

А вівця собі вибрикує та виграє. То через колючий чагарник до трави тягнеться, то у видолинок пострибає, а за нею тягнеться попівська родина, корчачись від утоми та спраги.

Так придибали вони до царського палацу.

Наймит грюкнув у царські ворота і щосили гукнув:

— Гей, відчиняйте мерщій ворота, коли глянути на попа охота!

Відчинилися ворота, цар вийшов назустріч і враз зареготав, хапаючись за боки, бо такого дива ніхто ще зроду не бачив. Підійшов наймит ближче до палацу. Біля відчиненого вікна стояла похмура царівна, котра ні разу в житті не засміялася.

Глянула царівна на переляканого патлатого попа, на вівцю, котра вела за собою усеньку попівську родину, кроком валила на землю попових родичів, не втрималась і так зареготала, що довго не могла вгамуватися. Невимовна радість заполонила самого царя: царівна весела, вона вже не сумує!

Звелів цар кликати найкращих музик, одягнув наймита в золотий царський одяг, обвінчав з царівною, і загуло небачене весілля.

Я теж на тому бенкеті був, мед-горілку пив кілька тижнів. Гості на похмілля розважатись почали, заходилися з гармати палити, та замість снаряда якось мене в гармату встромили. Як стрельнули, то летів я, летів, аж сюди прилетів, щоб розповісти вам казочку про наймита та про його вівцю.

Одного разу зустрілися собака та вовк і злякались один одного, але вовк був сміливіший — от він і каже собаці:

— Доки ми, брате, будемо гніватися? Давай чесно повоюємо з тобою і побачимо, хто дужчий.

— Я з тобою?

— Так.

— Що ж це буде за війна? Коли б ти прийшов з військом і я з військом, тоді побачили б, хто дужчий.

— Хай буде так.

І кожен пішов збирати собі військо.

Йде вовк лісом, зустрічає ведмедя, бере його у своє військо, потім — дикого кабана, бере й того.

А собака пішов у село і зустрів там цапа.

— Добридень, рогатий цапе. Чому сам, а де ж кози?

— Ой, братику, цими днями занадився до хліва вовк і всіх поїв. От і залишився я сам, як сич.

— І ти думаєш простити йому таку кривду?

— А що ж я зроблю?

— Послухай, я хочу оголосити вовкові війну. Підеш у моє військо?

— З радістю, куме!

Йдуть вони вдвох селом, коли бачать — півень вискочив на тин, залопотів крилами і заспівав:

— Ку-ку-рі-ку-у! Ку-ку-рі-ку-у!

— Що з тобою, півню, чого так кричиш? — спитав його собака.

— Ой, братику, де ти ходив, коли приперся вовк і з’їв усіх моїх курей та двох братів-півнів?

— Горе, братику, горе, але ти не бий байдики, а ходімо на вовка війною.

— Давай!

Ідуть вони дорогою втрьох — собака, цап і півень, — коли бачать — пливе по ставу качка. Озирається довкола, дивиться злякано і кряче:

— Ках-ках-ках!..

— Чому ти, кумасю, пливеш, озираючись на всі боки? — питає собака.

— Ках-ках-ках… Пропав би ти, собако. Дарма тебе називають нашим охоронцем. Прибіг у село вовк, з’їв усіх качок і качурів, тільки я одна чудом урятувалася. Горе мені, горе…

— Це біда, — каже собака, — але не плач, краще ходімо воювати з вовком.

— Я згодна, — каже качка і пристає до гурту.

Йдуть вони дорогою вчотирьох —

Вийшли вони з села, бачать — сидить на тополі кіт, очі в нього світяться, від страху шерсть настовбурчилась.

— Мирр-мяу! Мяау!

— Що трапилось, братику, чого так злякався?

— Мирр-мяу, друже, маю щастя, що при дорозі це дерево виросло, а то попався б у зуби вовкові!

— Невже?

— Еге, я так злякався — серце мало не вискочить.

— Злазь, котику, та й підемо разом вовка воювати.

Стрибнув кіт з дерева і собі пристав до гурту. Собака йде попереду, а за ним