Пітер Пен - Джеймс Баррі
Після цього Пітер пішов давати необхідні розпорядження індіанцям, зібравши їх біля підземної оселі, де за його відсутності відбулася прикра подія. Засмучені тим, що Венді покидає їх, загублені хлопчики почали загрозливо наступати на неї.
— Нам буде ще гірше, ніж до того, як вона тут з’явилася, — галасували вони.
— Ми не дамо їй піти.
— Ми візьмемо її в полон.
— Ага, в’яжіть її.
У цій безвихідній ситуації інтуїція підказала їй, до кого звернутися.
— Дудо, — гукнула вона, — прошу тебе, поможи!
Хіба це не дивно? Вона звернулася за допомогою до Дуди — мабуть, найдурнішого хлопчика.
Однак відповідь Дуди прозвучала достойно. В ту мить він забув про свою тупість і з гідністю промовив:
— Я просто Дуда, — сказав він, — і ніхто не зважає на мене. Але кожному, хто поведеться з Венді не так, як личить англійському джентльменові, я розіб’ю пику до крові.
Він витяг свій кортик — і це була його зоряна мить. Усі тривожно завмерли. Аж тут повернувся Пітер, і вони зразу побачили, що не дочекаються від нього підтримки. Він би нізащо не затримував жодну дівчину в Небувалії проти її волі.
— Венді, — промовив він, походжаючи туди-сюди, — я попросив індіанців провести вас через ліс, як тільки ви будете готові.
— Дякую, Пітере.
— А потім, — провадив він твердо і рішуче, як людина, що звикла до послуху, — Майстринька Дзенька попровадить вас через море. Чубчику, буди її.
Чубчикові довелося постукати двічі, перш ніж він отримав відповідь, хоча Дзенька вже якийсь час сиділа на ліжку і підслуховувала.
— Хто ти такий? Як ти смієш? Забирайся! — розрепетувалася вона.
— Дзенько, вставай, — покликав Чубчик, — треба провести Венді в дорогу.
Звичайно, Дзенька була щаслива чути, що Венді покидає їх; але вона аж ніяк не бажала її су-проводжувати і повідомила про це найнепристойнішими словами. А потім знову вклалася нібито до сну.
— Вона сказала, що нікуди не піде! — вигукнув Чубчик, приголомшений таким небаченим непослухом, і тоді Пітер грізно підступив до апартаментів юної панни.
— Дзенько, — постукав він, — якщо ти зараз же не встанеш і не вдягнешся, я відкрию завісу і ми всі побачимо тебе у пеньюарі.
Тут вона зіскочила на підлогу.
— Хто казав, що я не встаю?! — гукнула вона.
А тим часом хлопчаки з безмежним смутком дивилися на Венді, яка вже разом з Джоном і Майклом приготувалася до подорожі. Діти почувалися нещасними не лише тому, що ось-ось мали її втратити, а й тому, що відчули, що вона вирушає назустріч чомусь доброму і приємному, куди їх не запросили. Незвідане манило їх, як це завжди буває.
Венді аж мліла: вона наділяла їх шляхетнішими почуттями.
— Мої дорогесенькі, — сказала вона, — якщо б ви всі пішли зі мною, то я майже впевнена, що мені вдалося б переконати маму й тата прийняти вас у сім’ю.
Це запрошення призначалося головним чином для Пітера, але кожен із хлопчиків думав тільки про себе, і всі тут же застрибали від щастя.
— А хіба ми не будемо тягарем для них? — спитав Чубчик посеред стрибка.
— Ні-ні, — сказала Венді, швидко обдумуючи відповідь, — треба буде тільки поставити кілька ліжок у вітальні; попервах їх можна було б ховати за ширмами.
— Пітере, можна нам із нею? — благально попросили хлопчаки.
Їм здавалося очевидним, що якщо всі підуть, то він піде теж, але насправді їх це не дуже турбувало.
Так, діти завжди готові, покинувши найдорожчих, піти на поклик незвіданого.
— Гаразд, — відповів Пітер з гіркою посмішкою, і всі негайно кинулися збирати речі.
— А тепер, Пітере, — сказала Венді, вважаючи, що зробила все як слід, — я приготую тобі ліки перед дорогою.
Вона любила давати дітям ліки і, безперечно, трохи зловживала цим.
Звичайно, це була тільки вода, але вони не пили її з пляшки: Венді завжди бовтала пляшку, відмірювала певну кількість крапель, і це надавало воді лікувальних властивостей.
Але цим разом вона не дала Пітерові його порцію, бо, поки готувала ліки, щось таке вгледіла на його обличчі, від чого їй стислося серце.
— Пітере, збирай речі, — тремтячим голосом вигукнула вона.
— Ні, — відповів він із вдаваною байдужістю, — я не йду з вами, Венді.
— Ідеш, Пітере.
— Ні, не йду.
Щоб показати, що від’їзд аніскільки не тривожить його, він почав стрибати по кімнаті і весело вигравати на своїй бездушній сопілці. Венді довелося бігати за ним, хоч це й виглядало не досить шляхетно.
— Відшукаєш свою маму, — умовляла вона його.
Але навіть якщо Пітер коли-небудь мав маму, то тепер він уже не тужив за нею. Йому було добре і без мами. Він багато думав про мамів, але пам’ятав про них лише погане.
— Ні-ні, — рішуче заявив він Венді, — вона могла б сказати, що я виріс, а я хочу завжди залишатися маленьким хлопчиком і бавитися.
— Але ж, Пітере…
— Ні і ні.
Тоді довелося сказати про це усім.
— Пітер не йде з нами.
Пітер не йде! Вони пильно і водночас байдуже вдивлялися в нього, і кожен тримав на плечі палицю з прикріпленими до неї речами у вузлику. Перша їхня думка була така: якщо Пітер залишається, то, мабуть, він і їм не дозволить піти.
Але він був занадто гордий, щоб так учинити.
— Якщо ви знайдете своїх матерів, — похмуро сказав він, — то, сподіваюся, зможете їх полюбити.
Жахливий цинізм цієї фрази справив якесь неприємне враження, і більшість хлопчиків ніяково перезирнулися. Зрештою, їхні обличчя промовляли: чи ми якісь дурні, щоб хотіти кудись звідси піти?
— Ну, а тепер, — вигукнув Пітер, — не треба шуму, не треба сліз — прощавай, Венді!
І він радісно простяг їй руку, так, ніби вони конче мусять негайно вирушати, бо його чекають якісь важливі невідкладні справи.
Вона потисла йому руку, і ніщо не вказувало на те, що він віддав би перевагу “наперсткові”.
— Ти не забудеш регулярно міняти білизну, Пітере? — нагадала вона, затримуючись біля нього. Вона завжди так турбувалася про їхню білизну.
— Ні.
— І будеш приймати ліки?
— Так.
Тепер уже, здавалося, все, і настала вимушена пауза. Однак Пітер був не з тих, хто проявляє слабкість на людях.
— Дзенько, ти готова? — покликав він.
— Ага, ага.
— Тоді лети попереду.
